Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян

— Господи… — кажу я лампі. — Твоя воля…

Зграя веселиться. У них це хронічне. Коли я серйозний, їм зав­жди здається, ніби я жартую. Знімаю червону стрічку, згортаю, ховаю назад у пакет. Деренчить будильник. Усі здригаються. Час поїти Ангела краплями.

— І все-таки навіщо нам це потрібно? — бубонить Дракон. — Дівчата! Жили ми без них спокійно, і ще би пожили. А тепер… За півроку всього… Сліпий поскакав із Довгою і — ура! Новий Закон! А нам тепер у коридор неможливо вийти.

Ангел відкриває рот і чекає. Своїх росинок.

— Сліпого не обговорювати. У коридор виходити. З дівчатами заговорювати. По змозі — запрошувати. Усе. Зрозуміло?

Ангел чекає. Слон соромливо хихикає та затуляє рот долонею. Красуня киває. Пухир посміхається.

— От і чудово. З богом, дітоньки.

Сповзаю з сідала. Шкутильгаючи, віддаляюся. Геть із Гнізда. Чимдалі від усіх. Слон наздоганяє мене та вручає горщик із Луїсом. Щоби підняти настрій і для загального тонусу.

Далі йдемо втрьох. Я, Луїс на згині мого ліктя та сутула постать у левайсах і чорному светрі. Крокує, припадаючи на ліву ногу, як і я маю крен вправо, беззвучний привид брата мого, Тіні. Це така ж його територія, як і моя. Він навіть більше дитя Дому, ніж я, він уже ніколи звідси не вийде. Я можу побачити його в будь-який час і в будь-якому місці, він зав­жди поруч, але зайнятий якимись замогильними справами, вічно квапиться й не дивиться на мене. Може, він ображений. Ми розмовляємо тільки в снах, які я насилу згадую. Через Макса мало хто наближається до мене ближче, ніж на три кроки, коли я нерухомий. Його багато хто вчуває.

Чорний. Повільно крокує назустріч.

Киває мені, я киваю йому. Не надто ми любимо один одного, але становище зобов’язує. При зустрічах нам належить вітатися й розмовляти. Про що? Про погоду та самопочуття, можливо? Тінь корчить невдоволену гримасу. Ідемо далі. Тихо насвистую. Денні години тепер дівчачі. Вони також прогулюються. А також ті, хто їх супроводжує й на них витріщається. Вошиві пси з нашийниками. Птахи в піжамах і з голими шиями. Жевжики Логи, котрі в’ються навколо. Як назвати подружку Лога? Логихою чи Ложкою? А може, Логинею чи Логеркою? Вони шарудять і шепочуться, сміються, кидають чіпкі погляди з-під гривок. Від їхньої присутності коридор перестає бути подібним на коридор; на що він тепер подібний, незрозуміло. І скиглить паркет під кроками Гирявого Стервожера.

Пухкий Лепетун, угледівши Стервожера, стягує берет і стає в Песячу позу шанобливості. Голова опущена, хвіст підмітає паркет. Я обходжу його, а Тінь проходить наскрізь, і незрозуміло, чим викликане здригання Лепетуна: повагою до мене чи неприємними відчуттями у зв’язку з проходженням крізь нього Тіні. Хочеться уточнити, але я не зупиняюся. Є безліч питань, на які я ніколи не отримаю відповідей.

Чи відали ми, що чинимо, охрестивши Тінь Тінню? Чи не накликали ми на нього цей уділ: вічно блукати, будучи приклеєним до чужої плоті, вічно мовчати? Інші знайомі мені привиди доволі балакучі. Тільки Тінь зав­жди мовчить.

На Перехресті, на дивані, — одоробало Габі. Ноги розсунуті, спідниця чи то є, чи то нема. Навкруги юрмляться любителі інтимностей та з цікавістю зазирають. Габі розважається, лупцюючи їх сумкою, і сором’язливо верещить, але свого краєвиду не прикриває. Щойно побачили Птаха — мовчання та відсахування. Я проходжу в тиші — й відношу її з собою; тишу, буряковіння щік і мерзенне відчуття своєї причетності до того, що відбувається. Суворий дід, який застав онучку за неподобством. Це жахливо. І смішно водночас.

Знайома мелодія, зіткавши себе з повітря, вабить за собою. Уповільнюю ходу. Отвір до Кавника. Солодко плаче гітара. Втискаючись у кахлі стін, в екстазі звиваються Щури. Сміттясто-пістряві голови. Стільці на тоненьких ніжках усі забиті, але мій, як зав­жди, — вільний, і на два місця навкруги — пустка, й лише Валет, менестрель нашого дитинства, сидить упритул до неї, з носом у струнах.

Підходжу й сідаю. Тінь сідає ліворуч. Луїса я ставлю з правого боку. Дивлюся в порожню чашку. Чашка наповнюється. Киваю, п’ю, виймаю зв’язку та перераховую ключі. Вісімнадцять, як і варто було чекати. Вічно одне і те ж. Підпливає цабе із зябровими щілинами та однією ніздрею. Сопе. Простягає клішню. Срібна сережка. Гарно, але встромляти вже не маю куди. Вона попсує мені загальну композицію. Зябра сумно обвисають. Сопіння. Видобувається маленький ключик завбільшки як ніготь мого мізинця. Теж срібло. Приміряю. Це я візьму.

— Скільки?

Клішня показує чотири пальці. А більше у неї їх і немає. Дістаю з потайної кишені гаманець. Плачу. До ключів я маю слабкість. Особливо до непридатних. За спиною псячий запах. Це Валет.

— Музика не заважає?

— Ні, старенький, навіть тішить. Шкода, що ти не співаєш. Може, спробуєш?

Він посміхається, в очах питання.

— Ти ж знаєш, у мене немає голосу.

Я знаю. Він співає, тільки коли п’яний. У нетверезому стані відсутність голосу його не бентежить. Він починає грати «Іммігрантську пісню». Без співу це обламує, але стерпно. Ближче до фіналу Кавник переповнений. В основному черепами Щурів, від яких ряхтить в очах, але Гризуни — шанувальники Великої Пісні, і гнати їх з рідного годувального відсіку не годиться. Тому я надягаю темні окуляри. Усього лише. Ефект стовідсотковий. Черепи сірішають, нерви заспокоюються. Слухаємо далі.

На Леді, з її «Драбиною на небеса», заходить Сфінкс. Різко очищаються три жердки. Він залізає на одну й витріщається — своїми хрущами з-під незайманого черепа. Приго­ломшливий тип. Знімаю окуляри, щоб побачити його в кольорі, й ми слухаємо далі. Сфінкс потихеньку починає подавати голос. Щури погойдуються. Гітара Валета розходиться та зісковзує в перебори. Сфінкс розходиться й зіслизає у звиско-шепіт. Я теж розходжуся і починаю притупувати.

Хтось вчасно зачиняє двері. Поки не набігло зайвого гомосу. Закінчиться вся ця краса мордобоєм, бо так уже влаштовані Щури, але наразі нам добре. Особливо мені. Валет почухує ніс, Сфінкс усміхається. Музика — прекрасний спосіб стирати думки, погані й не дуже, найкращий і найдавніший.

Ми ловимо кайф півгодини, потім депресивний Щуряка з недолітків раптом заливається сльозами й витягує бритву. Вони без цього не можуть. Найцінніше, що є в Щурові, — це постійна готовність порішити себе в будь-якому місці й у будь-який момент. Себе або довколиш­ніх. Така готовність до фіналу підбадьорює Щурник загалом. Дідуган дон Хуан був би це схвалив. Але — тільки він. Мені такі речі не до душі.

Щуреня пиляє себе, потопаючи в шмарклях, Валет, зачаровано вирячившись на його дії, починає фальшивити. Перерва закінчилася. Щури неохоче розходяться, відводячи молодого штопатися. На підлозі — красиві яскраво-червоні калюжки. Сфінкс зітхає. Надягаю окуляри номер п’ять. Підбадьорливий жовто-помаранчевий спектр. Так краще, коли спілкуєшся з чумними братами.

Сфінкс відразу зауважує нове придбання — ключик-як-нігтик — і схвалює. Дрібниця, а приємно. Допиваємо каву. Теревенимо про Брейгеля. Потім про Леопарда. Нейтральні теми. Теж своєрідна втеча. Плаваємо в диму — кавові кільця на білому, Пташки заглядають у двері, несміливі, в пошуках свого ватажка. Не обертаючись, цикаю на них, і от уже нема жодної, мов і не було.

— Послух на рівні дресури, — зауважує Сфінкс. — Чим ти їх так залякав, Жовтоокий?

— Своїми розмірами.

Я давлюся, кашляю, і відразу виявляється, що Птахи не зникли безслідно. Двоє, взявшись нізвідки, поплескують мене по спині. Привид Тіні сміється на сусідньому стільці.