Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян
— Увага, дітлахи! — крикнув старшокласник Кабан, піднявши два пальці. Старші засміялися. Смердючка, червоний і величний, махнув лапкою, даючи команду зупинитися. Сіамці перестали стукотіти.
— Негайно… Заколот… Молокососи… Припинити!.. — прорвався крізь тотальний ґвалт голос директора.
— Тиша! — скомандував Смердючка.
Директор витягнув хустку й витер лице.
— Якщо мені дадуть можливість сказати, — він почекав, поки затихне сміх. — Я сподівався вмовити цього молодого чоловіка поділитися з іншими тим, що йому надіслали. Але боюся, що до його згоди я не доживу. Ми ще з’ясуємо, звідки та як з’явилися ці посилки. А тепер нехай він їх забирає, і то чимшвидше!
Сіамці засвистіли. Горбач зааплодував. З-за спини зажуреного директора вигулькнув вихователь Тріска з возиком. Поруч ішов Чорний Ральф, заховавши руки в кишені, а замикав процесію Лось із коробкою, набитою листами. На возику лежали пакунки. Купа коробок в яскравих обгортках.
— Це що? Це звідки? — зацікавилися старші.
— Це посилки для хазяїна, — пояснив Смердючка та кивнув до Горбача з Фокусником. — Приймайте добро.
Візок перекочував від Тріски до Горбача. Фокусник сценічним рухом накинув на пакунки простирадло з написом «Руки геть від учнівського надбання!», приховавши їх від сторонніх очей. Здохляки вирушили до Чумної, штовхаючи перед собою возик. Хлопці з Мотлохівні розступалися, проводжаючи їх здивованими поглядами. Старші, пропускаючи процесію, милувалися Смердючкою й зазирали під простирадло.
— Крутий дітлашок, — шанобливо зауважив Кульгавий. — Далеко поповзе!
Смердючка кивав і не скупився на зубасті усмішки.
— Хвилиночку, — сказав він, зупиняючи процесію. — Один момент!
Він під’їхав до візка й попорпався під простирадлом. Витягнув найменший згорток у зірчасто-пухиристій упаковці й кинув його Зануді:
— Це вам, хлопці. За підтримку.
Старші зааплодували. Зануда приголомшено вирячився на згорток.
— Кинь зараз же! — прошипів Спортсмен, проштовхуючись до нього. — Кинь подачку візочника! Швидко!
— Не кину, — Зануда притиснув згорток до грудей. — Чого б це? Сам кидай свої речі, якщо не шкода!
Спортсмен заліпив Зануді ляпаса. Візочники обурено загаласували. Наздоганяючи Здохляків з возиком, Стрибунець обернувся.
Директор усе ще стояв у дверях учительської. Вихователі з двох боків поплескували його по плечах. Директор дивився перед собою порожнім поглядом.
«Може, він усе-таки з’їхав з глузду? — подумав Стрибунець. — Адже всяко буває…»
— Возика віддасте! — прокричав вихователь Тріска, зблиснувши скельцями окулярів. — Негідники!
Зовсім інший коридор
Повертаючись до себе, вона за кожним разом дивувалася з різниці двох коридорів і не могла зрозуміти, в чому секрет. Не в тому, звичайно, що їхній коридор був вужчий і коротший, не у вікнах (яких там не було), не в килимовій доріжці. І тільки цього вечора вона зрозуміла. Різниця полягала в тому, що їхній коридор не був коридором.
Старий директор… колишній директор (біла борода, а лиця вона вже не пам’ятала) прихильніше ставився до дівчат, і це позначилося на різниці між двома коридорами — їхнім і хлопчачим. Білобородого не було вже давно, проте привілеї залишилися. Одна спальня на чотирьох — нехай це маленькі кімнатки-келії, але в кожній лише по чотири мешканки, і завжди можна закрити двері. А ще — килимові доріжки, вже полисілі з країв, штори на шнурах і телевізори. Колись білобородий поставив їх у кожній спальні, але його давно вже не було, а телевізори ламалися; нарешті їх залишилося тільки два. Зараз один із цих двох світився біля стіни, перед ним лежали та сиділи на вивуджених зі спалень матрацах і розстелених пледах, уважно вслухаючись та вдивляючись (чого вони, цікаво, звідти очікують?), особи жіночої статі, що зібралися з усіх спалень. Пробираючись у темряві серед їхніх рук і ніг, наступаючи на подушки і втрапляючи в блюдця з яблучною шкіркою, вона нарешті усвідомила різницю. Їхній коридор не був чимось відокремленим від спалень, він був однією спільною спальнею, місцем, де з настанням ночі можна було заснути.
Блакитнувате світло стрибало по обличчях. Вона вибралася з гущі лежачих тіл і, відчинивши двері (якби було світліше, можна було б розгледіти на дверях розмите зображення кота), увійшла до спальні. Гірчична сутінь, чотири матраци на підлозі та блиск очей тієї, кого називали Котоледі. Вона увімкнула світло. Жбурнула на підлогу наплічник:
— Це я. Чому так тихо?
— Гуляють, — відповів м’який голос. — Хіба ти не бачила там?
«Там» ледь вловно підкреслено, чуйне вухо розчує.
— Усі розсмокталися по спальнях, — відповіла вона знехотя. — Я нікого не бачила. А чому ти в пітьмі? У тебе болять очі?
— У мене ні.
Підкреслено. Ледве помітно. Хто має вуха, відразу запитає: а в кого ж вони болять? І отримає відповідь. Котоледі мала два способи впливати на оточення: голос та очі. Й обидва використовувала на повну силу. Не рахуючи, звичайно, ще котів. У ці очі — над жмутом одягу й трьома пухнастими шкурками — краще не дивитися…
Вона витрусила вміст кишень на матрац. Дари «звідти», від «там» і від «тих». І хоч яким мотлохом вони не здаються, зберігатимуться вони в шухлядах, дбайливо загорнуті в хусточки та в сріблястий папір, тому що подарунки не викидають і не передаровують іншим.
Ніч — бездонними дірами у вікнах. Котоледі струснулася, і з піджаком на матрац упали три однакові попелясто-сірі коти, оголюючи її кістляві плечі. Обличчя — довге, наче клинок; безбарвне волосся — як гострі, колючі голки. Коти полізли назад, вона відігнала їх, посвистом відіславши одного в потрібний бік. Кіт продріботів до вікна, смикнув штору за шнур — і чорні діри вікон затягнулися білим. Гидливо струшуючи лапу, кіт повернувся на матрац. О, якби вони ще й каву вміли варити, як неодноразово повторювали спраглі видовищ!
— Якби ж вони вміли, — прошепотіла Руда. Вона не розпізнавала котів, їх ніхто не розрізняв, окрім господині. Сівши поряд із дарами, Руда почала неуважно їх перебирати. — То в кого болять очі?
Котоледі огорнулася піджаком і котами.
— У Щуряки, — сказала вона. — Яка повернулася.
Руда насторожено витягнула шию:
— Звідки цього разу?
— Хіба ж її зрозумієш? Каже, з дна річки. Де водорості та піщані люди. Досить з нас і однієї Русалки, як ти думаєш?
— Так… — Руда підібрала з підлоги волосину. Нескінченну Русалчину волосину. Вивуджуючи її, вона підняла руку, проте кінець волосини так і залишився на паркеті, невидимо поблискуючи, скручуючись і втікаючи під матрац. Коти хижо пильнували за нею зі своїх місць. Вони — й очі їхньої господині. Руда підвелася.
— Піду пошукаю її. Хочу послухати про річку.
Коридорний вимикач — біля кожних дверей. Іще один привілей. Світло зустріли обуреними викриками — і затихли, незадоволено пришіптуючи. Роззирнувшись, вона знайшла. Біля стіни, за спинами тих, котрі дивилися телевізор, горбилася самотня фігура в шкіряній куртці. Світло згасло. Руда пробралася крізь тіла й невиразний дух парфумерії; присівши, вона заторсала Щуряку за плече.
— Щуряко! Егей, прокинься!
— Навіщо її будити? Не варто, — застогнали голоси коло екрана. — Нехай собі спить. Нехай собі бачить сни.
Руда струсонула сильніше.
Навіть у темряві вони обпалили — сутінно палаючі очі.
— Нащо полохати сни? Нащо рвати одяг? Нащо?
Дівчина, худюща, як скелет (що це таки дівчина, треба було ще зуміти здогадатися), чорні калюжі очей,
