Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян

Розмова плавно підпливає до Сантани. Я вже розтанув і стік у найближчу калюжку кави. Настільки приємно, що аж ніяково. Спілкування з людиною, яка вміє розмовляти, — рідкісне задоволення для того, хто живе у Гнізді. Ми балакаємо й балакаємо. Валет чистить свою торбину. В ній зберігається колекція нігтиків-медіаторів. Відверто кажучи, вона бруднувата, пошкрябуванням тут не допоможеш, потрібна пральна машина. Самого Валета теж не завадило б туди закинути. Посміхаюся до чашки, обертаю перстень на пальці.

«Місячна квітка» й «Аміґос»… О, так…

У Кавник непомітно просочується запах найближчого туалету й усе псує. Сумно. Інтелектуальна бесіда — річ незамінна. Особливо для одного мого знайомого Птаха. Бідолашка… Шкода його іноді аж до сліз. Лисий допиває свою каву, тобто те, що називають кавою в Кавнику, бажає нам усього найкращого і йде, обережно обходячи сліди Щуреняти, яке порізалося.

— Ну, що? Прийдеш увечері? — запитую Валета.

Собакоголовий блідне й починає торгати милицю:

— Е-е, я б і радо, але... Якось мені у вас… Трохи…

— Бридко, — закінчую за нього. — Добре. Якщо тебе — від нас — так нудить, можеш не приходити.

Злізаю з жердки й відходжу, абсолютно переконаний, що він прийде. Жваво накульгую. Дім охопило весняне безумство. Воно заразне, його можна підчепити в кожному кутку — і я втікаю від нього, хоча вони все одно вкарбовуються в пам’ять: дурні, само­вдоволені лиця, що підморгують щілинками очей, красиві одурманені обличчя всміхаються одне одному. Дзеленчать ланцюжки — символи нашийників — на тонких дівочих шиях. Візочники та візочниці тихо шепочуться, зчепивши колеса та пальці, ворожать одне одному по долонях, передбачаючи безкрилі долі. Хихочуть подружки Логів, розфарбовані, як ритуальні маски. О такій порі не можна гуляти одному. Дім належить їм. Усіма своїми щілинами та підтікаючими кранами, всіма написами, котрі набувають таємних сенсів. Сумно. Шкутильгаю, як останній біс. Нога нагрівається. Цієї ночі мене катуватимуть. Власні кістки. Мало в кого є в наявності такий підбадьорливий засіб. Саме цим і треба себе розраджувати.

Знімаю окуляри й чекаю. Знаю, що ось зараз у кінці коридора промайне білий кролик, який з кінським тупотом мчить на керролівський шабаш. І він таки промайнув. На частку секунди. Якщо не знати, нізащо не помітиш. Переводжу подих і тягнуся далі.

Тупу-тупу… Йде Великий Птах, той, що живиться стервом.

Табакі

Кип’яти його в тирсі, додай клей і сіль,

Щоб розм’як він — лини хлороформу…

Льюїс Керрол. Полювання на Снарка (Переклад Юрка Позаяка)

День сьомий

Зима — час великого переселення кицьок. Не по одній, а всі разом вони з’являються кожна до знайомого порогу та чекають дозволу ввійти. Виїжджаючи вранці зі спальні, ми з Лордом натикаємося на щурячий труп. Над ним скромно, але врочисто сидить хабародавець. Украй худа, украй облізла, попелясто-смугаста тигриця в білих шкарпеточках. Мати незліченних нащадків, ходячий страшний сон гризунів.

— Привіт, Моно Лізо! — Лорд радісно тягнеться погладити її. Мона застрибує йому на коліна і, тихо муркочучи, треться об светр кістлявим боком.

— А здоровецьке ж яке, — фіксує Лері з-за наших спин. — Крупняк.

Мається на увазі, звичайно, небіжчик-щур. Запускаємо Мону до спальні та їдемо снідати. Коло дверей третьої — аналогічна картина. Два щурячі тіла — й коти, що вичікують. Снідаємо дев’ятеро. Під час снігопаду в Грубого настає період зимової сплячки, він не снідає й не обідає, їсть тільки зовсім якісь дрібниці, котрі йому приносять, та й то, коли вдається його розбурхати. Це зима.

Після уроків приходить Руда з моїми шкарпетками та светром Лорда, і ми з нею, Лордом і Горбачем спускаємося надвір. Порожньо й засніжено. Мешканці Дому не люб­лять пустувати на очах у зовнішності, тому снігові бої, якщо й будуть, то з настанням темряви. Ми ліпимо кришливу снігову бабу і приносимо її з собою. Вона тане посеред класної кімнати, перетворюючись на калюжу, в якій плаває сніг; Горбач каже про цю калюжу, що таким є життя.

Потім ми сушимося й п’ємо чай. Руда заплітає волосся Горбача у сто кісок, але тільки з одного боку, на другий бракне терпцю, до того ж заважає Нанетта з її ревнощами та переживаннями. Горбач саджає її на голову, вона відразу заспокоюється і перестає клекотати. Я кажу, що й односторонні кіски дуже красиві, а Лорд каже, що шалено жалкує за своїм волоссям, бо в теперішньому вигляді його не можна ні в що заплести. Я граю «Снігову пісню» — ту, котра гірша від дощової та набагато коротша, зате більше підходить до зимового дня.

Перед обідом з’являється Ділан, який запізнився до котячого переселення. Чорний, як вугілля, улюбленець Сфінкса, син Мони, найдзвінкоголосіший співун з усіх відомих нам котів. Тільки, щоб почути, як він співає, потрібно дочекатися весни.

— А де твій викупний щур? — запитую я його.

Він відвертається і йде, похитуючи блискучим задком. Рідкісно самозакохана тварина.

На підлозі — блюдця з молоком і ковбасними обрізками. На шибках —намальовані морозом кришталеві візерунки.

Вечір, і знову падає сніг.

Кицьки й ворона випробовують одне одного на пильність. Горбач з односторонніми кісками втихомирює їх флейтою. Лері пудрить прищі, затягується поясом до побуряковіння й утікає шукати пригод. Лорд від’їжджає відразу після нього. Чомусь сьогодні ніхто не поїхав грати у сніжки. Я сиджу на підвіконні й чекаю, але внизу нікого нема. Порожньо та похмуро. Розглядаю морозяні візерунки на шибах і знаходжу в них себе, десять разів повтореного: на Мустангу та без Мустанга, кошлатого й причесаного, і навіть у новій жилетці; я прошкрябую для цього кришталевого себе маленьке, завбільшки з ніготь, віконце, щоб йому легше жилося й веселіше дихалося. Сфінкс, наморщившись, дивиться на мене.

— Забобон, — кажу я йому. — Бачиш, там, серед візерунків, — теж я.

— Так, — погоджується він. — Там можна побачити все, що завгодно. Але ти мені краще ось що скажи. Малюючи на стелі дракона, ти випадково не зобразив на ньому пронизане стрілою серце? Суто машинально?

— Ні, — відповідаю я. — Такі банальності не в моєму дусі. Я тільки вставив йому око.

Повертається Лері. Усе ще вкрай розпашілий. Снує по кімнаті, зітхаючи, як неупокоєний привид.

— Я приведу її, — каже він нарешті. — Познайомитися. Вона вам сподобається. Класна дів­чина, побачите.

Ми мовчимо. Лері чекає. Чомусь витріщається на Горбача.

— Ну, приводь, — каже Горбач. — Чого ти саме на мене так вирячився? Хіба це я тут головний лякальник?

— У нас із нею любов, — пояснює Лері. — Розумієш? Справжня. Ти не міг би побалакати з нею по-дружньому, коли вона прийде? Адже ми з тобою друзі.

Горбач дивиться на нього нажахано:

— Про що? Про що я повинен з нею балакати?

— Про в’язання, наприклад, — пожвавлюється Лері. — Вона такі светри плете, що ну. Не гірші, ніж твої, чесне слово.

Горбач скисає. Усім відомо, як він соромиться цього свого вміння. У тому числі — Лері. Але справжня любов, мабуть, не сприяє запам’ятовуванню всяких дрібниць.

— Чого не зробиш в ім’я дружби, — втішаю я Горбача, коли Лері знов утікає.

Куряка запитує, хто дівчина Лері. Дружно знизуємо плечима. Ніхто не знає. Ми знаємо тільки, що другої Габі в Домі нема. Зате тут водиться багато інших страшних істот, а від Логів нічого доброго чекати не варто, відтак ми трохи нервуємо, а бідака Горбач найбільше.