Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян
— Добре, — Стрибунець кивнув.
Сивий дивився на нього якось дивно. Неначе здаля.
«Він прощається, — здогадався Стрибунець. — До літа ще далеко, але він прощається вже тепер. І такої розмови у нас більше не буде».
Сивий зітхнув, нахилившись над дошкою.
— Сідай ближче. Навчу тебе цієї гри, — його пальці забігали по квадратах, переставляючи фігури. — Твоя армія — білі. Моя — чорні. Пішаки ходять тільки вперед і на одне поле. Але перший крок можуть робити на два.
Сивий знову подивився на Стрибунця.
— Не думай про погане, — сказав він. — Викинь з голови все, що я наговорив. Дивися сюди...
Він проліз через вікно на горищі та з цікавістю роззирнувся. Найбільше це нагадувало пустелю. Голу, сіру, розтріскану пустелю, в якій росли антени замість кактусів. І горбочком — інше горище, яке здавалося звідси зовсім маленьким. З усіх боків було тільки небо. Стрибунець тулився до горищного вікна, не наважуючись відійти від нього. Вовк підморгнув і поліз на горищний дах. Жерсть загримотіла у нього під ногами. Він сів, звісивши ноги, й підкликав Стрибунця:
— Ходи сюди. Став ногу на ящик.
Стрибунець виліз нагору й обережно сів поруч. Перевів подих, роззирнувся. Вони були на самісінькому вершечку Дому. Вище від даху. Звідси було видно зовнішність — рожево-кольорову, омиту дощами, готову до літа. Пустирище, оточене огорожею, округлі верхівки дерев, лабіринти обвалених стін — місце, де, доводячи до паніки своїх батьків, любили бавитися зовнішні діти. Між руїн майоріли яскраві плями їхніх дощовиків. По вулиці їхав хлопчик на велосипеді. Стрибунець подивився назад. З того боку вулиця була ширшою, і вдалині можна було розгледіти автобусну зупинку — ту саму, з якої привела його мати того дня, коли він уперше ввійшов у Дім.
— Мене вб’ють, якщо дізнаються, куди я тебе затягнув, — сказав Вовк. — Але це хороше місце. Тобі тут подобається?
— Не знаю, — чесно відповів Стрибунець, — треба подумати. — Він знову подивився вниз. — Напевно, це дуже «думальне» місце. Тільки незрозуміло, гарні речі тут думаються чи не дуже.
— А ти розкажи, про що думаєш, — запропонував Вовк. — А я скажу, добре це чи погано.
Стрибунець стежив за автобусом, поки той не щезнув з очей. Потім подивився на Вовка.
— Ти тільки не смійся. Там, де ми жили раніше — я, мама й бабуся, — коло будинку був парк. З одного боку. А з іншого — велика крамниця, а якщо пройти ще, чимдалі, — дитячий майданчик. У крамниці продавали дзеркала. І ще багато всякої всячини. І посеред усього цього стояв наш будинок. На цій вулиці — поряд з парком і крамницею з дзеркалами. Розумієш?
Вовк похитав головою:
— Поки що ні.
— Коли я згадую той наш будинок, я згадую також і все це. І де він стоїть, і що там навколо. Розумієш?
— Уже так, — Вовк потер вухо. — Тут же цього немає?
— Зовсім немає. Занадто немає. Так ніби все це, — Стрибунець кивнув на вулиці, — кимось намальоване. Малюночок.
Вовк подивився вниз.
— І якщо вийти, — продовжив він замислено, — то можна зробити в цьому малюночку дірку. Папір порветься, і буде дірка. А за нею що?
— Не знаю, — зізнався Стрибунець. — Якраз про це я і думав.
— Ніхто не знає, — сказав Вовк. — І не дізнається, поки не вийде. Краще й не думати.
— Значить, це місце погане для думання. Якщо про щось краще не думати, а думається тільки про це. А як у тебе?
— У мене по-іншому, — Вовк підтягнув ноги й поклав лікті на коліна. — Я люблю дах. Це і Дім, і не Дім. Як острів посеред моря. Як корабель. Як край землі. Так наче звідси можна провалитися в космос — і падати, падати, але ніколи не впасти. Раніше я тут сам із собою грався в усе це — в море, в небо…
— А зараз?
— А зараз не граюся. Давно сюди не приходив.
Прямокутник даху зблискував уламками скла, наче розсипаними алмазами. Вони виблискували й іскрилися на сонці. На бурих від дощів газетах лежали порожні пляшки. І сидіння від стільців, які давно втратили колір.
— Хто все це залишив? — запитав Стрибунець.
— Старші, напевно. Не тільки я знаю це місце. Сюди багато хто ходить. Тут добре, коли дощ і вітер. Зовсім інакше, ніж зараз. Корабель у бурю. Можна бігати та скакати під дощем, і точно знаєш, що ніхто на тебе не дивиться з вікон. Головне — не захопитися та не з’їхати на спадисту частину.
Стрибунець уявив Вовка, який гасає по слизькому мокрому даху під дощем, і зіщулився.
Вовк засміявся:
— Ти просто не пробував. Ось, дивися.
Він встав, похитнувся, випростався і, закинувши голову, крикнув у небесну блакить:
— А-а! О-о! У-ху!
Небо проковтнуло його крик. Стрибунець дивився, широко розплющивши очі.
— Не бійся. Давай.
Вовк допоміг йому піднятися, і вони закричали разом. Невпевнений крик Стрибунця небо моментально ковтнуло. Він крикнув голосніше, потім — іще голосніше. І раптом зрозумів, як це класно — кричати в небеса. Кращого за це нічого бути не може.
Він кричав і кричав, мружачись від захвату, поки не охрипнув. Вони з Вовком одночасно сіли на нагріту жерсть горищного даху та подивилися один на одного божевільними очима. Стрижі промайнули над ними, немов чорні ножиці. Вітер подув у розпаленілі обличчя. Було дуже тихо — і дзвеніло у вухах. «Якийсь я порожній, — подумав Стрибунець. — Неначе все, що було в мені, відлетіло. Залишився я сам, спустілий, і мені добре». Вовк ухопив його за светр:
— Е, обережно. Постарайся не впасти. Ти ніби п’яний.
— Мені добре, — пробурмотів Стрибунець. — Мені чудово.
Небо ділили дроти антен. На них вигойдувалися грудочки горобців. Вітер куйовдив волосся. На носі у Вовка ледь помітно проступали веснянки. «Пахне літом!» — раптом зрозумів Стрибунець. Уже по-справжньому.
У спальні копирсалися в коробці з фотографіями.
— Швидше! — крикнув їм Горбач. — Гляньте, що притягнули Максо-Рекси!
Вони підійшли й подивилися.
Це були фотографії старших. Зроблені не в Домі. Сіамець тицьнув пальцем в один зі знімків.
— Ось ця брамка, пам’ятаєте, злетіла з петель? Через те, що на них Ковбаса розгойдувалася.
— А ось моя голова! — показав другий Сіамець на розпливчасту пляму в кутку іншого фото.
— А онде наше вікно видніється!
Вони штовхалися, жадібно вишукуючи хоч щось знайоме там, де основне місце займали старші. І знаходили. За спинами, за плечима, окремими клаптиками, тут і там. І ці клаптики вони намагалися зв’язати в єдине ціле.
Стрибунець відійшов і сів на своє ліжко. Він не любив цих розмов. Дві поїздки у літні санаторії він пропустив, а втретє їх відправили в шикарний оздоровчий центр, де персонал так відповідально поставився до своїх обов’язків, що ні про які розваги, крім запланованих, і мови бути не могло. Місце було чудовим, але ні басейни, ні спортивні зали, ні живі коні не приносять втіхи, коли за тобою всюди ходить армія помічників. Судячи з розмов, яких
