Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

— Це парфуми? — спитала вона, показавши на невеличкий флакончик.

— Атож! — Керн, правду кажучи, більше сподівався, що її зацікавить мило. Він підняв пляшечку вгору, мов якийсь коштовний самоцвіт. — Славнозвісні парфуми «Фарр» фірми Керн. Це вам не абищо! Не така водичка, як, приміром, оті вироби фабрики Лео, що ними торгує пан Шимек із третього поверху.

— Хм…

Керн відіткнув флакончик і дав жінці понюхати. Тоді взяв скляну паличку, вмочив і провів по її повній руці.

— Спробуйте самі.

Жінка обнюхала руку й кивнула.

— Здається, хороші. А що, у вас тільки отакі малесенькі пляшечки?

— Ось вам і більша. Є й ще одна, зовсім велика. Оця. Вона, правда, коштує сорок крон.

— Нічого, нічого! Оце якраз для мене, я її й візьму.

Керн не вірив собі. Це ж чистих вісімнадцять крон заробітку!

— Якщо ви візьмете велику, я вам дам ще брусок мигдального мила задарма! — на радощах пообіцяв він.

— Чудово! Мило в хазяйстві завжди знадобиться.

Жінка взяла флакон та мило і вийшла з кухні. Керн тим часом поскладав свій крам назад у портфель. Із напіводчинених дверей кімнати пахло вареним м’ясом. І він вирішив теж сьогодні не поскупитись і як слід повечеряти. Супом у їдальні на Вацлавській площі не наїсися.

Жінка повернулася.

— Ну що ж, красненько вам дякую, бувайте здорові, — ласкаво сказала вона. — Ось вам іще бутерброд на дорогу.

— Спасибі.

Бачачи, що Керн стоїть і жде, жінка спитала:

— Ви ще чогось хочете?

— Ну аякже! — Керн засміявся. — Ви ж мені грошей не віддали!

— Грошей? Яких грошей?

— Таж сорок крон! — здивовано відповів Керн.

— А, он що! Антоне! — гукнула жінка в кімнату. — Іди-но сюди! Тут цей парубійко грошей хоче!

З кімнати вийшов чоловіку пропотілій сорочці, в підтяжках. Щось дожовуючи, він обтирав рукою вуса. Керн помітив, що штани на ньому з кантом, і лихий здогад шибнув йому в голову.

— Грошей? — хрипким голосом перепитав чоловік, колупаючи пальцем у вусі.

— Сорок крон, — повторив Керн. — Але ви, мабуть, краще віддайте мені одеколон, коли це вам задорого. Мило можете залишити собі.

— Хм!.. — Чоловік підступив ближче. Від нього тхнуло застарілим потом і свіжою вареною свининою. — А йди-но сюди, хлопче! — Він ширше прочинив двері до кімнати й сказав, показуючи на формений мундир, що висів на спинці стільця: — Ти знаєш, що це таке? Може, мені надіти його та пройтися з тобою до поліції?

Керн відступив на крок. Він уже бачив себе в тюрмі. Два тижні за недозволену торгівлю.

— Я маю дозвіл на проживання, — промовив він якомога байдужіше. — Можу показати.

— Покажи краще дозвіл працювати, — відповів чоловік, не зводячи з Керна очей.

— Я його лишив у готелі.

— Можна й до готелю прогулятися. Чи, може, краще подаруєш пляшечку, га?

— Ну, нехай… — Керн обернувся до дверей.

— Та візьміть же бутерброд! — широко усміхаючись, озвалася жінка.

— Дякую, не треба. — Керн відчинив двері.

— Ти диви! Воно ще й невдячне!

Керн грюкнув за собою дверима й побіг сходами вниз. Він не чув громового реготу, що вибухнув у кухні після його втечі.

— От здорово, Антоне! — аж захлиналася жінка. — Ти бачив, як він чкурнув? Наче за ним вовки гналися! Ще швидше, ніж отой старий єврей, що вдень приходив. Певно, ти йому капітаном поліції здався, він уже й небо в клітинку вздрів!

Антон задоволено вишкірився.

— Бо вони всі бояться мундира! Навіть поштарського. Еге, непогано ми скубемо цих емігрантів? — він лапнув жінку за груди.

— Парфуми хоч куди! — Вона пригорнулась до нього. — Кращі, ніж у того старого єврея.

Антон підсмикнув штани.

— Ну, то напахайся ними, як лягатимемо. Щоб я сьогодні спав із графинею. Там у каструлі ще є м’ясо?

359

Керн зупинився на вулиці й мовив скрушно, повернувши голову в бік кладовища:

— Рабі Ізраїль Лейб! Мене нагріли. На сорок крон. Аз милом навіть на сорок три. Двадцять чотири крони чистого збитку.

Повернувшись до готелю, він спитав портьє:

— До мене ніхто не приходив?

Той похитав головою:

— Ні.

— Точно?

— Ніхто. Навіть президент Чехословаччини.

— Його я й не чекаю, — відказав Керн і пішов нагору.

Його дивувало, що батько не дає про себе знати. Либонь, він уже справді там не живе; або ж його цими днями заарештовано. Керн вирішив почекати ще два-три дні, а тоді знову сходити до пані Ековської.

У своєму номері він застав Рабе — чоловіка, що кричав уночі. Той саме роздягався.

— Ви вже лягаєте спати? — здивувався Керн. — Іще ж тільки дев’ята година.

Рабе кивнув.

— Інакше мені не можна. Так я посплю хоч до півночі. О дванадцятій я щоночі схоплююсь. У такий час вони звичайно приходили в камеру. Я тоді сідаю біля вікна й сиджу годин зо дві, а потім ковтаю снодійне. Так мені вдається більш-менш виспатись.

Він поставив біля свого ліжка склянку з водою.

— А ви знаєте, що мене найліпше заспокоює, коли я сиджу вночі біля вікна? Я проказую вірші напам’ять. Оті, що в школі вчили.

— Вірші? — зчудовано перепитав Керн.

— Еге ж, простенькі вірші. Оцей, скажімо, що співають дітям на ніч:

Час уже лягти спочить,

Очі втомлені склепить.

Боже, ангели ясні Хай глядять мене у сні.

Може, нині був я злий —

Ти цей гріх із мене змий.

Отча ласка й Сина кров Всі гріхи змивають знов.

Рабе стояв у самій білизні посеред напівтемної кімнати, наче якийсь зморений миролюбний привид, і монотонним голосом промовляв рядки колискової пісеньки, невидющим поглядом дивлячись У вечірнє вікно.

— Мене це заспокоює, — повторив він, докінчивши вірш, і всміхнувся. — Не знаю сам чому, але заспокоює.

— Вірю, — погодився Керн.

— Це начебто безглуздо, але воно мене справді заспокоює. Мені стає якось так затишно, неначе я в рідному домі.

Кернові стислося серце й мороз пішов поза спиною.

— А я не пам’ятаю віршів, — сказав він. — Забув геть усе. Мені здається, наче вже ціла вічність минула відтоді, як я ходив до школи.

— Я теж позабував. А тепер нараз усе пригадується.

Керн кивнув і підвівся. Його потягло з кімнати. Нехай собі Рабе спить, та й сам він звільниться віддумки про нього.

— Якби знати, куди подітись увечері, — сказав він. — Чиста кара — оці вечори. Читати в мене давно вже нема чого, а сидіти в салоні та от пережовувати оті балачки — як гарно жилося колись у Німеччині та коли вже все це скінчиться, — теж не маю ніякої охоти.

Рабе сів на ліжко.

— А ви сходіть у кіно. Це найкращий спосіб згаяти