Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

— Це нічого. Ви напевне зможете продовжити його.

— Навряд…

Дівчина підвелася.

— Ще сигарету? — спитав Керн.

— Ні, дякую. Я й так забагато курю.

— А мені один чоловік сказав якось, що сигарета в слушну хвилину буває часом цінніша за всі ідеали світу.

— Це правда. — Дівчина усміхнулась і раптом видалася Кернові надзвичайно гарною. Він дорого б дав, аби поговорити з нею ще, але не знав, як затримати її.

— Коли я можу чимось стати вам у пригоді, — швидко сказав він, — я буду дуже радий. Я в Празі своя людина, бо вже втретє потрапляю сюди. Звуть мене Людвіг Керн, я мешкаю в кімнаті праворуч вашої.

Дівчина кинула на нього бистрий погляд, і Керн уже злякався, що зрадив себе. Але вона невимушено подала йому руку, й він відчув міцний потиск.

— Я неодмінно спитаю вас, коли чого не знатиму. Дуже вам вдячна. — Забравши зі столу свої книжки, дівчина вийшла і попрямувала сходами нагору.

Керн ще трохи посидів у салоні. Йому раптом спали на думку всі слова, що їх слід було сказати.

— Іще раз, Штайнере, — сказав шулер Фред. — їй-право, я дужче хвилююся за ваш дебют у тій норі, ніж коли сам граю в Жокей-клубі.

Вони сиділи в барі, й Фред провадив із Штайнером генеральну репетицію. Він хотів випустити його в одній кав’ярні поблизу на компанію дрібніших шулерів. Штайнер не бачив ніякого іншого способу добути грошей — хіба що крадіжка або грабунок.

Вони з півгодини вправлялись у трюкові з тузами. Нарешті злодій задовольнився результатами й підвівся. Він був у смокінгу.

— Ну, мені вже час. Я йду в оперу. Сьогодні велика прем’єра. Співає Леман. Справжнє велике мистецтво — це для нас золоте дно. Воно поглинає всю увагу людей, розумієте? — Він подав Штайне-рові руку. — Стривайте, ще одне: скільки маєте грошей?

— Тридцять два шилінги.

— Мало. Треба, щоб ті хлопці побачили у вас більші гроші, бо інакше вони не клюнуть. — Фред поліз у кишеню й витяг стошилін-гову банкноту.

— Візьміть, заплатите нею за каву. Це їх принадить. Сотню потім віддасте хазяїнові, він мене знає. Пам’ятайте ж: не зволікайте гру і стережіться, коли вам випадуть чотири дами. Ну, ні пуху вам, ні пера!

Штайнер узяв гроші.

— А коли я програю? Я ж не зможу їх вам віддати.

Злодій знизав плечима.

— Ну що ж, значить, пропадуть. Таке наше щастя. Але ви не програєте. Я цих хлопців знаю. Примітивні шахраї, невисокого польоту. Ви хвилюєтесь?

— Начебто ні.

— Це теж додає вам шансів. Адже їм невтямки, що ви їх наскрізь бачите. А поки вони це помітять, ви їх уже нагрієте, і викрутитись вони не зможуть. Ну, щасливо.

— На все добре.

Штайнер перейшов у кав’ярню навпроти. Дорогою він думав: «Дивна річ! Ніхто більше не довірив би мені й чверті тих грошей, що їх цей шулер дав мені, не задумавшись. Стара пісня… І слава Богу».

У кав’ярні за кількома столами грали в тарок. Штайнер сів біля вікна, замовив чарку горілки, неквапливо видобув гаманець, у який він напхав для товщини ще паперу, й простяг кельнерові сотню.

За хвилину до нього вже заговорив якийсь миршавенький чоловічок і запросив скласти компанію в покер, по маленькій. Штайнер із знудженою міною відмовився. Чоловічок почав його умовляти.

— У мене часу мало, — пояснив Штайнер. — Півгодини, не більше. Що ж це за гра…

— Ну, не кажіть! — миршавий усміхнувся, показавши щербаті зуби. — За півгодини, пане сусідоньку, люди цілі маєтки вигравали.

Штайнер скинув очима на двох компаньйонів миршавого, що сиділи за сусіднім столом. Один був гладкий, пикатий, лисий, другий чорнявий, весь зарослий, з великим носом.

— Якщо справді півгодини, — нібито вагаючись, сказав Штайнер, — то можна б і спробувати.

— Авжеж, авжеж! — зрадів миршавий.

— І я зможу покинути гру, коли схочу?

— Ну звичайно, пане сусідоньку, коли схочете!

— Навіть якщо виграю?

Гладкий за сусіднім столом ледь помітно скривив уста й перезир-нувся з чорнявим: от, мовляв, каплуна підчепили!

— Аякже, аякже! Коли ж і кидати, як не вигравши! — весело заскрекотав миршавий.

— Що ж, тоді згода.

Штайнер пересів до їхнього столу. Гладкий стасував колоду й здав карти. Штайнер виграв кілька шилінгів. Коли надійшла його здача, він, тасуючи, обмацав краї карт, зрізав колоду там, де відчув щось непевне, і, замовляючи собі чарку сливовиці, нишком зиркнув на спідню карту колоди. Виявилося, що підрізані карти — королі. Потім він знову добре перетасував колоду й здав.

За чверть години Штайнер виграв шилінгів із тридцять.

— Чудово! — цвіркнув миршавий. — Може, трошки підвищимо ставки?

Штайнер мовчки притакнув головою. Він виграв і наступний кін, уже на вищих ставках. Далі йшла здача гладкого. Його рожеві пухкенькі ручки, по суті, були малуваті для шулерських трюків, однак Штайнер пересвідчився, що він робить їх дуже вправно. Піднявши свої карти, Штайнер побачив три дами.

— Скільки? — жуючи сигару, спитав гладкий.

— Чотири, — відказав Штайнер і помітив, як той сторопів: адже йому слід було прикупити тільки дві! Гладкий кинув йому чотири карти. Штайнер побачив, що перша з них — якраз четверта дама. Тепер у нього, звичайно, карти були нікудишні, й він ляснув ними об стіл, вигукнувши:

— Сто чортів! Пасую.

Його партнери перезирнулись і теж спасували.

Штайнер знав: він може щось зробити тільки при своїй здачі. Отже, на виграш у нього був один шанс із чотирьох. Фред мав рацію: треба діяти швидко, поки вони нічого не запідозрили.

Він зробив трюк із тузами, але високо ставки не піднімав. Гладун, граючи проти нього, програв. Штайнер глянув на годинник.

— Ну, мені час іти. Остання партія.

— Добре, добре, сусідоньку, — цвіркнув миршавий. Інші двоє промовчали.

У першому ж коні Штайнер одержав чотири дами зразу. Він прикупив до них одну карту. Дев’ятка. Брюнет прикупив дві карти. Штайнер помітив, як миршавий підкинув їх йому зі споду колоди. Він знав, що це означає, але все-таки поторгувався до двадцяти шилінгів і лиш тоді спасував. Брюнет пронизав його поглядом і посунув до себе банк.

— Яка ж у вас карта була? — дзвякнув миршавий і швидким рухом перекинув Штайнерові карти. — Чотири дамиі і ви пасуєте? Що це ви, справді! Адже ж ви могли загребти всі гроші! А в вас яка карта була? — спитав він чорнявого.

— Три королі, — відповів той із кислою міною.

— Ну, от бачите! Ви б же виграли, сусідоньку! А ви до скількох торгувались би при трьох королях?

— При трьох королях я б заліз до самого неба, — досить похмуро мовив чорнявий.

— Я недодивився, — сказав