Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич
Нічого не поробиш: гарантувати державність, справді, можливо лише збройною силою… Го–го! Мільйонна армія — як кажуть ці молодики — це таки аргумент! Українська мільйонна армія вже зуміє повести розмову з російськими великодержавниками — будьте спокійні!
Тільки ж не можна ставити питання так, як ставлять його ці заражені ідеологією російського чорносотенства поповичі та семінаристи. Ну, навіщо такий шовінізм: «геть кацапів!»? Можна ж сказати — «геть московську пресію!» Навіщо передчасний сепаратизм? Адже за обставин двовладдя в Росії, чвар поміж Тимчасовим урядом і Радою депутатів — українська демократія завжди може мати підтримку від демократії російської. Душа з душею гомонить, і люди одного класу завжди між собою порозуміються — український пролетаріат з російським пролетаріатом!
От він, Винниченко, зараз вийде і про все це скаже.
— Михаиле Сергійовичу! — схилився Винниченко до Грушевського. — Прошу вас ласкаво: позачергове слово — мені.
І, сказавши це, Винниченко враз заспокоївся. Він вийде зараз на трибуну і скаже таке:
— Товариші! Революцію зробили робітники і селяни, і тільки завдяки трудящим шарам населення всієї країни ми, українці, дістали змогу творити нині наше нове життя. Україну гнітив не російський народ, а російський великодержавний уряд — царі, капіталісти, поміщики, буржуазія. Тому в нашій боротьбі не годиться нам, українському народові, поривати з нашим союзником — російською демократією. Тільки інтернаціональна єдність трудящих може забезпечити нам перемогу в боротьбі за наше національне та соціальне визволення. Не нехтуймо й тим, що в результаті невблаганного історичного процесу Україна нині зв'язана з російською державою і політичними і економічними узами. Якщо нинішня російська влада — Тимчасовий уряд міністрів–капіталістів — не бажає задовольняти наші справедливі визвольні вимоги, то з своїми домаганнями ми завжди маємо змогу — і повинні — апелювати до другого органу влади в революційній Росії, до Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів. В силі трудящих — сила революції, і сила ця буде більшою, якщо ми, українська демократія, будемо самі підтримувати владу російської демократії. Отже, геть потворний шовінізм, геть шкідливий сепаратизм, — не кидаймо необачно іскру туди, де може виникнути пожежа! Хай в нашій визвольній боротьбі живуть принципи демократії та інтернаціоналізму, товариші!
Попередній оратор скінчив, слово надано Винниченкові.
Винниченко підхопився з стільця, непомітно перевірив, чи застебнуті всі ґудзики на штанах, підкрутив колечка французької борідки, вийшов на трибуну і сказав:
— Панове! Не будемо затуляти очей на те, що поміж наших людей поширена нині думка, що революцію зробили робітники та селяни, і тільки завдяки перемогам російського пролетаріату дістали й ми змогу творити наше нове життя. Доводять також, що на протязі трьох віків Україну гнітив не російський народ, а тільки московський уряд, тільки російські царі, поміщики, капіталісти та буржуї. Тим–то й говорять, що не годиться нам, українському народові, поривати з російською демократією, бо, мовляв, тільки інтернаціональна єдність трудящих може забезпечити нам і соціальне і національне визволення, та й взагалі Україна — в результаті невблаганного історичного процесу — стала пов'язана з Росією і політичними й економічними узами… Панове! Економічні узи з Росією завжди були для України тільки кабалою, бо запроваджували на Україні колоніальний режим, а узи політичні завжди штовхали наш український народ лише на оборону інтересів великоросійської держави — всупереч і на шкоду національним інтересам українців. Недалекоглядні люди, коли не сказати гірше — людці, кажуть тепер: якщо домагань українства не хоче задовольнити центральна російська влада, Тимчасовий уряд, то українці повинні апелювати до Ради депутатів, яка виражає інтереси трудящих. Але ж панове! Петроградська Рада — це ж тільки другий, антагоністичний до Тимчасового уряду, претендент на централізовану російську владу, який завжди пильнуватиме своїх специфічних російських інтересів — не етнографічно «великоруських», а політично — великодержавних! Отже, до революції ми мали традиційний російський білий імперіалізм, тепер, після революції, над нами зависає загроза нового російського імперіалізму — червоного!
Залом перебіг шелест, кілька голосів гукнули слова протесту — на фронті вони билися і гинули поруч, українець і росіянин; але з інших кутків на них зашикали, сплеснули оплески.
— Ми, панове, звичайно, не збираємось іти на багнет проти російської демократії, але ж ми не повинні й допустити, щоб російська демократія пішла на багнет проти нас. Тільки зіпершись на свої багнети, ми можемо провадити розмови з центральною російською владою, яка б вона не була, — в одній іпостасі чи в двох. На теренах колишньої Російської імперії тепер двовладдя, але це двовладдя — єдиноутробне — російське, великодержавне! Хай живе українська армія — мільйон багнетів для початку!
Вигуки «хай живе» вкрили цей заклик. Цілком задоволений з такого успіху, Винниченко сів на своє місце.
Звичайно, він усвідомлював, що десять хвилин тому збирався сказати зовсім інше, протилежне, і — об'єктивно — він мусив признати, що це… дещо несподівано. Одначе — суб'єктивно — як спеціаліст у справі самоаналізу — Винниченко розумів себе: в цьому була сакраментальна химерність видатної людської натури — хочеш одного, а робиш навпаки. Треба лише бути чесним з собою і визнавати перед самим собою всі вади твоєї особи, як неповторного індивідуума. Якщо ти об'єктивно признаєшся собі самому, що ти — мерзотник, то ти, хоча й мерзотник, але перед самим собою — чесний. А раз ти — чесний, то й мерзенний вчинок твій суб'єктивно буде… чесним. Цієї, винниченківської, філософії він, Винниченко, нізащо й ніколи — чуєте, ніколи, аж до смерті, — не зречеться! А головне, — політика: треба ж будувати державу. Отже, українські національні почуття вигідно спрямувати проти російських національних почуттів, власне — традиційного російського великодержавництва…
А
