Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

— Володимире Кириловичу! — шепотів Грушевський. — Голубе мій!..

Він шепотав мило й лагідно, зовсім по–дружньому, неначе ніякої сварки між ними зовсім і не було.

А втім, справа була і справді надзвичайно важлива — така, що мала ту ж мить замирити обох проводирів національного життя, якщо вони справді вважали себе проводирями.

Річ у тому, що зовсім неждано прибув до Києва французький міністр Альбер Тома, який от уже другий місяць об'їздив російські фронти, намовляючи солдатів російської армії воювати до переможного кінця. Прибувши з Південно–Західного фронту, Тома простісінько з поїзда прослідував у зал Купецького зібрання, де «Викорого» — «Виконавчий комітет ради об'єднаних громадських організацій» міста — влаштував урочистий мітинг з нагоди прибуття високого представника держави — союзниці у війні, ще й — лідера французької соціалістичної партії та члена Другого соціалістичного Інтернаціоналу.

Сумніву ніякого не було, що й Центральна Рада теж повинна вітати таку високу особу. Цього вимагав престиж, цього потребували самі інтереси справи: так же потрібно було, щоб вільна Франція сприяла утвердженню української державності, щоб поклопоталася за це перед всеросійським Тимчасовим урядом!

— Словом, ви мене розумієте, любий Володимире Кириловичу! — жарко шепотів Грушевський. — Я, як головуючий, мушу залишитись тут. Крім того, ви ж знаєте, я вже мав розмову з мсьє Енно, представником самого президента Франції, і було б неполітично вітати мені, бо ж Пуанкаре — радикал, а мсьє Тома — соціаліст: хтозна, які там між ними взаємини? А ви — теж соціаліст. Кому ж, як не вам, лідерові української соціал–демократії, вітати пана–товариша Альбера Тома?

Винниченко був з цим цілковито згодний: звичайно, йому, не Грушевському ж — цьому «теж соціалісту» від понеділка на тому тижні!

— Ідіть, спішіть, біжіть, дорогенький Володимире Кириловичу! Паняйте моєю бричкою — до Купецького не близький світ.

Винниченко похапцем підхопився. Тоді поволі, поважно вийшов геть.

Була щойно сьома година, і точно о сьомій, — як і щодня, — відбувалась чергова інструктивна нарада групи товаришів при міському комітеті більшовиків.

Голова київської організації Юрій П'ятаков був людиною акуратною, пунктуальною, педантичною, Можливо, коли б він не став революціонером–професіоналом, а пішов би за своїм фахом інженера, то був би з нього добрий директор–адміністратор першого–ліпшого заводу. Ніщо — ніяка подія — не могло змінити раз і назавжди встановленого регламенту. Здавалося, — коли б пів на сьому сталася світова революція, до якої так прагнув Юрій П'ятаков, однаково чергова інструктивна нарада відбулася б точно, а вже тоді — прямо з наради — П'ятаков рушив би «раздувать мировой пожар».

Сьогодні на нараду зібрано лише невеличку групу з студентів–більшовиків — універсантів, політехніків, Комерційного інституту і викладача політехнікуму Володимира Затонського. Та, звісно, не академічні питання мала дебатувати нарада.

Кілька студентів — то й були, власне, чи не всі інтелігентні сили, які мала попервах більшовицька організація в місті, — а мова на нараді мала йти якраз про роботу серед інтелігенції.

Інтелігенція в Києві — як, проте, мабуть, і скрізь — ставилась до більшовиків насторожено, здебільшого — негативно і додержувала неприхильного нейтралітету в суперечках між більшовиками та меншовиками: більшовицької програми київські інтелігенти здебільшого просто не знали або чули про неї тільки з вуст меншовицьких дискусіонерів. Більшовикам потрібно було, щоб і в інтелігентних колах забриніло слово більшовицької правди.

П'ятаков почав просто з розподілу точних функцій.

— Ти, Довнаре, залишаєшся і надалі керівником всієї студентської групи, але маєш і особливе завдання: мусиш діяти серед тих кіл, які гуртуються довкола твого батька.

— Гаразд! — відповів юнак з серйозним виразом обличчя, але такий юний, що студентська тужурка на його плечах здавалась позиченою в старшого брата. — Робитиму, що зумію.

Керівник студентської групи в київській організації більшовиків Довнар–Запольський був сином директора Київського комерційного інституту, а нині ще й члена Тимчасового бюро по перегляду російсько–німецьких торговельно–промислових договорів. Ліберал–професор був популярний серед широких кіл київської інтелігенції, і дім його на Фундуклеївській, 42, був своєрідним політичним салоном: там завжди збиралась професура, літератори, журналісти. Саме в ці кола скеровував головний удар для здобуття громадської опінії П'ятаков.

— Мусиш зуміти все! — категорично мовив П'ятаков, суворо поглянувши крізь скельця пенсне на молодика перед ним. — Раз ти — більшовик, і раз партія це тобі доручає.

— Добре! — сказав хлопець і почервонів. Тепер стало видно, що йому й справді років двадцять.

Суворий крізь пенсне погляд П'ятакова спинився на студенті–універсанті Картвелішвілі.