Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

От почулося з темної глибини обурене «ганьба!» «Ганьба!» — відгукнулося зразу тут і там і покотилося ближче до кону, а зал заворушився й загув. Промовець — прапорщик у закуреній фронтовій одежі — наводив приклади тому, як командування чинить перешкоди самодіяльному об'єднанню українців у спеціальні українські підрозділи. Він доводив, що командармам потурає Тимчасовий уряд!

Обурення пойняло Винниченка. Ще б пак! Тимчасовий уряд взагалі і далі довершує гнобительську політику російського імперіалізму!

Винниченко неспокійно засовався на стільці. Треба виступити і сказати про це. А — що сказати?

І Винниченко почав обдумувати свій виступ.

Але тільки Винниченко зосередився, ізолювавшись від усього, що відбувалось довкола, — зовсім сторонні думки враз затопили його, так би мовити, зсередини. Винниченко був письменник — письменник насамперед і передусім, — і тому, коли задумувався, то мимоволі линув думками тільки до своїх творчих проблем, дилем і філософем. Його муляв зараз новий літературний сюжет. І доки не виплутається він із складної, суперечливої літературної ломиголовки, годі й сподіватися на якісь інші думки. Сюжет, на думку Винниченка, був зовсім новою інтерпретацією вічної колізії кохання і зради. Вона і він. Вона зраджує його, він зраджує її. А їхні партнери по зраді — теж перебувають між собою в любовному зв'язку, отже, теж зраджують одне одного. Як така колізія виглядатиме з погляду «чесності з собою» — цієї альфи і омеги, виробленої ним, тільки ним, Винниченком, концепції моральності? «Чесність з собою» — це, власне, і є нова мораль, ключ до перетворення людини, а з тим і цілого суспільства… Революція в самій людині!

Революція! Це слово не було для Винниченка тільки словом. Хіба це не він, не Винниченко, селюк, мужик походженням, — у своїх заробітчанських поневіряннях, на випадкових роботах у казані міського, урбанічного життя, — подолав свій потяг до дрібновласницьких ідеалів? Хіба це не він — нехай не першим, одначе одним із перших в українському національному підпіллі — збагнув прогресивну роль робітничого класу і на Україні, дарма що країні, в основному, селянській?

Він став навіть революціонером–професіоналом. Ця професія визначила і цілий напрям його життя, і весь нелюдський його побут: бездомний, бродячий, вічно конспіративний — вельми трудний і вже таки добре остогидлий, коли, звичайно, бути чесним з самим собою…

Втім, з погляду чесності з собою, ота колізія «він — вона — вони» зовсім ясна. Якщо в комбінації «він — вона — вони» кожне знає ціну своєму вчинкові і щиро признається собі самому, що воно — мерзотник, то тим самим перед самим собою воно — чесне. Коли ж кожне ховатиметься перед самим собою, брехатиме собі, добиратиме якихось моральних виправдань, — тоді інша річ: тоді — всі вони безчесні й аморальні, хоч би й були, кожний окремо, людьми чистої, чесної душі. Таким чином, і виходить, що найбільш чесні та моральні люди — це люди безчесні й аморальні. А люди чесні та моральні якраз і будуть — безчесними та аморальними. От як воно виходить! Га?…

Дійшовши, таким чином, абсолютної ясності в цій плутанині і зразу знову заплутавшись, Винниченко трусонув головою — як це робив завжди, коли хотів відігнати геть докучливі думки, наче ставив після цього періоду думання крапку, — і на мить прислухався до того, що говорено з трибуни.

Промовці виходили один за одним — представники партії есерів, соціал–демократів, соціал–федералістів або й позапартійні — і в своїх висловлюваннях були напрочуд одностайні. Вони вимагали повного і всебічного визволення українського народу. І вони запитували — як же це здійснити?

Винниченко захвилювався. Мова була про те, що хвилювало його ціле життя. Раси, нації та класи! Запитань було безліч, але відповідь він знаходив тільки одну. Погляньте на історію середніх та нових віків. Рим, романські народи, бритти і сакси, нарешті — німці, та і всі інші слов'янські народи, — тільки державність гарантувала їм знищення дискримінації, визволення, самостійність. Історія не зробить винятку і для українців. Для українського народу теж треба створити державність, а тоді вже — там, усередині власної держави, — і вирішувати та впорядковувати всі інші питання: земля, робітничий клас, принципи парламентаризму тощо. Але держава — насамперед!

Держава!

Але ж ці безусі чи й бородаті неофіти, запалені ідеєю визволити свою націю, бачили тільки один шлях здобуття державності. Прапорщики і «вольнопери» — учителі, агрономи, гімназисти й семінаристи, яким війна дала в руки зброю, — вже зрозуміли її силу та сенс і тому закінчували свої виступи один в один тільки так:

— Негайно утворити армію — мільйон багнетів для початку!

Армія!

Винниченко захвилювався ще дужче. Мілітаризм він засуджував категорично. Війну — як спосіб вирішення міждержавних конфліктів — заперечував принципіально. А зброя — всі ті гармати, кулемети, бомби й пістолети — були йому тільки огидні. Він завжди стояв на тому, що всі незлагоди слід вирішити тільки шляхом демократичного парламентаризму!

Але ж, у даному разі, мова — не про міждержавні конфлікти. Українську державність ще треба вибороти. Хіба росіянам, які ніколи за всю свою історію не знали національного гніту, зрозуміти, що то є — страждання поневоленої нації? І хіба Тимчасовому урядові — спадкоємцеві російської великодержавності — втлумачиш, що й українцям, як і росіянам, хочеться бути незалежними? Для них це означає, насамперед, відпадання чверті населення держави — на найбільш родючих землях, ще й з