Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич
Мандатовані представники від філіалів «Селянської спілки» тимчасом вже оговтались і загукали «слава», — і це дало змогу представникові губерніальної «Селянської спілки» запропонувати обрати батька українського селянства, добродія товариша Грушевського — на почесного голову Всеукраїнського селянського з'їзду.
Коли цю урочисту процедуру доконано і порядок денний з'їзду схвалено, Грушевський, отираючи хусткою піт з чола, попростував у кабінет директора театру.
З кабінету директора театру Соловцова панна Софія швидко зв'язалася телефоном з кабінетом директора Троїцького дому і закликала до апарата делегата військового з'їзду, командира полку імені Богдана Хмельницького, полковника Капкана. І Грушевський коротко, але задушевно побалакав з полковником, теж членом партії українських есерів.
В результаті цієї розмови за півгодини при дверях театру з'явилась почесна варта від з'їзду військового, а кінні богданівські патрулі враз обскакали всі чотири прилеглі театру квартали.
Коли після обідньої перерви делегати повертались, то мандати перевіряли вже богданівські старшини, і ніхто з землячків потрапити не зміг. Таким чином, з'їзд дістав змогу завершити свою роботу спокійно, помірковано і плодотворно — згідно з наперед виробленим планом, і прийняти всі наперед підготовлені резолюції.
Така була перша стратегічна операція Грушевського — як воєначальника, і бойова акція — як організатора мас. Після того він разом із Софією Галечко знову сів у прольотку і повернувся в Троїцький дім, на військовий з'їзд. На військовому з'їзді мало бути вирішене найперше питання — національна армія, а значення армії в державному житті Грушевський завжди поцінював високо, а тепер, після відкриття з'їзду селянського, схильний був цінити ще вище.
Софія Галечко щохвилини була при шефові невідступно. На ній лежали всі секретарські функції — стенографувати кожне слово патрона, подавати всі потрібні довідки, носити його важкий портфель. Крім того, в кишені у неї лежав браунінг калібру дев'ять, кома — п'ять: персональну охорону голови Центральної Ради покладено також на неї — з її власної ініціативи.
Зодягнута Софія Галечко була, як і завжди, в сірий австрійський френч, і це вносило певний заколот у проходження з'їзду. Одні делегати — щойно з фронту — її сахались: звідки могла взятись поміж них особа в формі офіцера ворожої армії? Іншим, навпаки, це давало привід впасти в патріотичний ентузіазм; присутність людини в австрійській одежі з українською мовою на устах вони розцінювали як символічний акт єднання українців наддніпрянських, російських, з українцями наддністрянськими, австрійськими — уособлення жаданої соборності України. Ще інші, з джиґунів, — стовпіли від нежданого споглядання жіночої краси, — а Галечко була на з'їзді єдиною жінкою, тому краса її видавалась ще сліпучішою, — клацали острогами і кидалися залицятись.
Та панна Софія трималась неприступно і на всі зальоти відповідала погордливим поглядом.
Тільки для письменника Винниченка вона робила певний виняток, тонко посміхалась і миттю блискала іскорками швидких очей з–під вій. Бо, по–перше, Винниченко теж був її шеф — заступник голови Центральної Ради, по–друге, — найвидатніший на Україні письменник, по–третє, — єдиний цивільний на з'їзді, і його елегантний костюм, білий комірець та модний самов'яз тішили око серед моря зелених гімнастерок, високих чобіт та офіцерських погонів.
3
Письменник Винниченко Володимир Кирилович — у сірому фланелевому костюмі, при крохмальному комірці та галстуку «фантазі» — сидів за столом президії, машинально накручував на палець колечка своєї, на французький манір підстриженої, борідки і меланхолійно поглядав у зал перед собою.
Сцена була яскраво освітлена вогнями рампи й софітів, в зал світла не дано — зовсім як під час спектаклю в театрі, — і тому передні, зразу за оркестріоном, ряди видно було виразно, середні ворушилися сотнями білих плям у сутінку, а задні й зовсім зникали у невиразній темряві.
Схоже було, що Винниченко — після прем'єри своєї нової п'єси — слухає компліменти глядачів та критику театральних діячів.
За письменницькою звичкою, Винниченко слухав ораторів неуважно, весь час одволікаючись увагою на якісь свої думки, але до аудиторії перед собою приглядався пильно: споглядання — невід'ємна риса письменницької професії. Поки оратор промовляв з трибуни, — письменник ліниво перебігав очима по обличчях у сутінку перед собою, відзначав собі характеристичні риси зовнішності та відгадував за тією зовнішністю вдачу й душевний стан, а за ними — мало не цілий життєпис невідомої, вперше баченої людини.
Оцей вусатий, наприклад, — безперечно, до війни був сільським учителем або агрономом. Цей, з посоловілими очима, звичайно — п'яниця, б'є жінку чоботом і ставить дітей у куток голими колінами на нерушену гречку. А той, блакитноокий, що під носом ще й вуса не засіялися, — мабуть, тільки цього року з сьомого класу гімназії. Він, поза всяким сумнівом, кохає гімназисточку Вірочку, ще потаємніше — захоплюється віршами Олеся, і вже зовсім сокровенно закоханий в невиразний, отже, хвилюючий, заборонений, отже, хвилюючий ще дужче, образ таємничої
