Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

До відкриття другого, селянського, з'їзду стіл президії так само був застелений жовто–блакитними прапорами, так само підготовлено й належну церемонію, одначе невеличкий інцидент при самому початку дещо порушив ритуал.

Справа в тому, що мандати при вході перевіряли звичайні театральні білетери, і це не була та сила, яка б спроможна була чинити опір бурхливому натискові. А натовп у сквері перед театром бурхав цього ранку величезний. І були то не звичайні вуличні роззяви, а селяни приміських, ба й далеких від Києва сіл. Ще з вечора поширилась чутка, що з ранку другого дня в театрі Соловцова ділитимуть поміщицьку землю і розписуватимуть її по селянських дворах.

Капельдинери–контролери героїчно стримували шалений тиск, та коли крізь натовп раптом вдарила могутня хвиля — з тисячу чоловіка в солдатських гімнастерках, — контроль не витримав і відступив. Землячки в солдатських гімнастерках ринули в зал, де розсідалися делегати з мандатами від селянських спілок. Були ці землячки солдатами різних частин київського гарнізону — з України походженням, — і, прочувши про очікуваний розподіл землі, поквапились заявити свої права.

Захопивши місця в залі, землячки зняли крик, — щоб землю ділити негайно і тут же писати та усім разом підписувати закон, а окремо кожному солдатові водночас із мандатом на землю виписувати неодмінно й «увольнительний білет» — для поїздки в своє село, бо інакше «заграділовка» зашле на позиції в штрафні батальйони: буде тоді по три аршини землі кожному!

Гомін вибухнув ще з більшою силою, коли за столом президії з'явилась борода Грушевського: голову Центральної Ради пізнавали по бороді на п'ятдесят кілометрів довкола Києва.

— Землі! — загукали фронтовики назустріч сивій бороді. — За що страждали триста літ і три года? За що кров проливали? За що боролись? Землі!!!

Грушевський закалатав у дзвіночок, але годі було срібно–срібному дзвоникові прохопитись крізь бурю і шторм.

І Грушевському зробилось недобре.

…пахло гаром, валували пси, здіймала ревище череда, котився рев людських голосів — і білий сніг став враз кривавим у багряних відблисках пожежі: палили поміщиків. В грудневу ніч дев'ятсот п'ятого року палали маєтки довкола Києва — під Княжичами, Шпитьками, Білгородкою, Северинівкою, навіть під Броварами — в щирого приятеля Михайла Сергійовича німця–українця Фогенполя…

…Господи! Невже ж повториться лихоліття дев'ятсот п'ятого року? Невже й тепер, — коли Михайло Сергійович вже не піднаглядний царській поліції та охранці крамольний професор–україніст, а — майбутній глава майбутнього національного уряду майбутньої української держави? Проклята… земля!

Власне, Грушевський хотів подумати не — земля, а — прокляте земельне питання! Але в голові йому паморочилось — і він стерявся.

Грушевський стояв на естраді блідий, в сяєві електрики з софітів, запихаючи бороду до рота, — і зжував би її геть усю, коли б досвідчений театральний електротехнік не здогадався вимкнути світло.

Цей сценічний ефект подіяв магічно. Вмить, як відрубано, в залі запала тиша — здригався й подзвонював лише дзвіночок у професоровій руці. Тиша була ця, правда, тільки на мить, з раптового ошелешення, та дійшлий у сценічних ефектах електротехнік гукнув із своєї буди:

— Швидше — репліку!

Він висловлювався звично — своїм театральним жаргоном, але Грушевський машинально скористав з цієї слушної підказки і гукнув у темряву:

— Так от, про землю!

На цьому слові спритний театральний діяч у підпіллі ввімкнув знову рубильник — світло спалахнуло, і гамір, який от–от вже мав знову шугнути аж під стелю, так і не шугнув: в залі стояла тиша — кожний з півтори тисячі людей затамував дихання, щоб почути зараз про найголовніше. Про землю!

Грушевський, досвідчений промовець, — недурно ж мало не чверть століття керівник університетської кафедри та вічний дискусіонер на всіх громадських диспутах, — тимчасом вже очутився і збагнув, як повестися далі. Тепер вже треба в кожнісінькому реченні, яке він зараз вимовить, бодай один раз сказати це сакраментальне слово: земля.

Він відклав геть заготовлену наперед промову і виголосив короткий спіч — про землю і волю і про те, що годує весь світ земелька–матінка, що любить роботящі руки мать сира земля, що без землі хліборобові зась, що з землі єси Богом зліплений і в землю отидеші. Після того він як досвідчений політик зробив конкретний висновок, що для селянської країни, якою є Україна, найголовнішим у революції є вирішення саме земельного питання, і тому запропонував найпершим же пунктом порядку денного з'їзду трударів землі обговорити питання про землю, тобто — якого ж землеробам ждати від уряду земельного закону?

Ці слова викликали знову бурю вигуків, але схвальних.

— Вірно! Вимагаємо закону про землю! Пиши, старичок, зразу закон: нарізати селянам поміщицької землі!

Грушевський звів руку вгору — знову запанувала тиша. Тепер вже він порядкував натовпом,