Місто грішних душ - Ірина Кузьменко

— Сабін, у нашому житті навіть співчуття велика рідкість.

У жорсткому та цинічному світі важко зберегти емоції співчуття. Інколи саме емоції дають нам сили залишатися на плаву.

Сабін важко зітхнула й відвернулася. Піднявшись із ліжка, дістала з тумби флакон із ліками й віддала брату. Лука, покрутивши його в руці, промовив:

— Ти моя розумна й сильна дівчинка.

— Я сильна, тому що ти стоїш за спиною, — оглянулася. — Луко, без тебе я ніхто.

— Не говори так, Сабін, — нахмурився Лука.

Дівчина присіла на ліжко й, схиливши голову, промовила:

— У моєї охорони були рідні. У Маркуса старенька бабуся. Вона потребує лікування. У Чарлі вагітна дружина. Не забудь про них, будь ласка.

— Не забуду, — взявши сестру за руку, промовив Лука. — Ти бачила обличчя викрадачів?

— На жаль, ні, — захитала головою Сабін. — Вони були в масках.

— Відпочивай, моя мила, — поцілувавши сестру у верхівку, сказав Лука.

— Що ти зробиш із лікарем Бернсом?

Лука нахмурився. Його каро-зелені очі стали темними, ніби ніч.   

— Дивлячись, що скаже Бернс на своє виправдання. Сабін, тобі не варто про це перейматися.

Сабін, підігнувши ноги, схилилася спиною об стіну й провела поглядом брата.

Лука, як старший брат, всіляко намагався захищати її перед раптовим та неконтрольованим гнівом батька. Він намагався вберегти сестру від того світу, яким жив сам. Утім, він не знав, що в дитинстві Сабін бачила, яким батько міг бути жорстоким не лише до матері, але й до нього також.

— Батько називав мене принцесою, дарував найкращі подарунки, утім, я все одно його ненавиділа. — Лука зупинився біля дверей і оглянувся. — Він ніколи не вибачався за свою поведінку. І тому його загибель я прийняла холоднокровно.

— Це все в минулому, Сабін.

— Ні, Луко, — захитала головою дівчина. — Його тінь завжди буде супроводжувати нас. Його справи, викрадення людей та вбивства, наркотики, гроші, контрабанда, повії, з якими він розважався навіть у нашому будинку. І це все наша спадщина? Він навіть після смерті залишив по собі зміїний клубок, який ще й досі труїть наше життя. І моє викрадення — це наслідки.

— Я ніколи не стану таким, як батько! Адже ти через це хвилюєшся?

Сабін кивнула.

— Я вірю тобі, брате. Утім, не піддавайся почуттю гніву. Воно зруйнує тебе.

— А ти, Сабін, перестань жити минулими страхами.

— Ну, значить, психотерапевт у дитинстві не допрацював, — розвела руками Сабін.

— Відпочивай, Сабін! — промовив Лука й, вийшовши з кімнати, стиснув кулаки й пішов у підвал, де тримали лікаря Бернса.

На правах старшого брата Лука навчав Сабін відрізняти правильну поведінку від неправильної. Він учив Сабін бути жорсткою в потрібних для цього ситуаціях, і неодноразово, коли їй виповнилося п’ятнадцять років, вона їздила з братом на стрільбища. Лука також застерігав від сварок із матір’ю. Завдяки його порадам вона знала, що можна говорити матері, а що неминуче призведе до сварки.

Поряд із нею завжди є брат, якому вона довіряє. Однак сумніви навіть із приводу нього закрадалися в її душу. Вона боялася, що Лука може стати таким, як батько. І першою причиною його змін може стати вона…

Сабін, переодягнувшись у нічну сорочку, розчесала волосся й, вимкнувши нічник, лягла в ліжко. Заплющивши очі, деякий час не могла заснути. Піднявшись із ліжка, накинула халат і вийшла з кімнати. У будинку панували темрява й тиша. Сабін пройшла коридором, який сполучав дві частини будинку, і вийшла на балкон. У світлі ліхтарів розгледіла охорону. Почувши шум та голос брата, напружилася й відступила на крок, ховаючись у темряві. Лука сильно штовхнув когось у спину, і відчинилися залізні ворота. У світлі ліхтарів Сабін розгледіла лікаря Бернса. Чоловік шкутильгаючи пішов, і через кілька хвилин за ним зачинилися ворота. Відчувши чиїсь дотик до плеча, Сабін зойкнула й, оглянувшись, стрепенулася.

— Пробач, що злякала тебе, — промовила матір.

— Чому ти не відпочиваєш? — нахмурилася Сабін і обійняла себе руками.

— Те ж саме питання я могла задати й тобі.

Сабін хмикнула.

— Мамо, ти втратила той час, коли могла щось забороняти мені. Без образ.

— Так, я розумію, — кивнула Евелін. — Ти маєш право гніватися на мене.

— Гніватися? — фиркнула Сабін. — Ти помиляєшся.

— Так чому ж тобі ображаєшся?

— Я бачу, що тобі вже легше стало. Я рада за тебе, мамо!

Сабін обійшла її. Евелін, схопивши доньку за руку, промовила на вухо:

— Сподіваюся, що із часом ти зможеш вибачити мені.

— Тебе не було поряд, коли ти потрібна була мені, — поглянувши на матір, беземоційно промовила Сабін. — Утім, попри мої дитячі травми та образи, у моєму серці немає гніву та ненависті... до тебе. Я все одно тебе буду любити, мамо, попри все. Але ми вже ніколи не станемо «матір-донька». На жаль, цей час втрачений для нас обох.