Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд
— А якби ви не знайшли залізної руди?
Він знизав плечима.
— Можна робити й інші речі. Мені завжди бракувало часу, я ніколи не замислювався, як саме міг би його використовувати.
Вона зацікавлено зиркнула на Стоктона.
— А ви часом не навчаєте людину, яка може стати вашим найнебезпечнішим конкурентом?
— А я тільки таких людей і волію наймати. Даґні, невже ви аж так довго прожили серед мародерів? Невже ви почали думати, що вміння однієї людини може становити загрозу для іншої?
— О, ні! Просто думала, що я одна з останніх людей, які про це знають.
— Кожен, хто боїться наймати людину з найкращими вміннями — шахрай, який взявся за непритаманну для себе справу. Як на мене, найбільшим дурнем на світі, жалюгіднішим навіть за злочинця, є працедавець, який не бере на роботу найкращих працівників. Ось як я завжди думав — скажіть, із чого це ви смієтеся?
Вона дивилась на нього — і всміхалася нетерпляче та недовірливо.
— Чути таке просто приголомшливо, — мовила вона. — Але ж це така правда!
— А як інакше можна думати?
Вона знову м’яко засміялася:
— Знаєте, коли я була малою, думала, що кожен бізнесмен саме так і мислить.
— Що відтоді змінилося?
— Відтоді я навчилася більше на це не сподіватися.
— Але ж це правда?
— Я навчилася не сподіватися на правду.
— Але ж це логічно, хіба ні?
— Я перестала сподіватися на логіку.
— Цього ніколи не можна робити, — сказав Кен Даннаґґер.
Вони поверталися до машини і саме проминали плавні повороти дороги, коли Даґні поглянула на Ґолта — і він негайно обернувся до неї, ніби тільки на це й чекав.
— Це ж ви були в офісі Даннаґґера того дня, так? — запитала вона.
— Так.
— А ви знали, що за дверима чекала я?
— Так.
— А чи знали ви, як я почувалася, чекаючи там, за зачиненими дверима?
Даґні не могла окреслити значення того погляду, яким він її окинув. То не була жалість, тому що сама Даґні не почувалася її імовірним об’єктом; таким поглядом людина зазвичай дивиться на чиєсь страждання, проте Ґолт бачив не страждання своєї супутниці, а щось інше.
— О, так, — тихо, мало не легковажно відповів він.
Перший магазин, що виник на узбіччі єдиної в цій долині вулиці, відкрився погляду, мов театр: коробка без передньої стіни, з вітриною, виконаною в яскравих барвах музичної комедії: з червоними кубами, зеленими колами, золотими трикутниками, і все це насправді — відра з помідорами, контейнери з зеленим салатом, піраміди апельсинів, а також розцяцькований задник із металевими контейнерами, що вилискували на сонці. Напис над входом повідомляв: «Продуктовий ринок Гаммонда». Вишуканий чоловік у простому одязі з суворим профілем і сивими скронями зважував кусень масла для привабливої молодої жінки, яка стояла біля прилавка у невимушеній позі танцівниці. Поділ бавовняної сукні — схожої на костюм для танцю — ледь погойдувався на вітрі. Даґні мимоволі всміхнулася, навіть не зважаючи на те, що той чоловік, власне, і був Лоуренсом Гаммондом.
Вони проминали крамниці, невеличкі одноповерхові конструкції, і Даґні вловлювала на вивісках знайомі імена, витиснені рухом автомобіля, немов заголовки на сторінках книжок: «Універсальний магазин Малліґана» — «Вироби зі шкіри Етвуда» — «Лісоматеріали Нільсена» — далі знак долара над дверима невеликої цегляної фабрики з вивіскою: «Тютюнова компанія Малліґана».
— Кому ще належить ця компанія, крім Мідаса Малліґана? — запитала Даґні.
— Докторові Акстону, — відповів Ґолт.
Повз них проходило небагато пішоходів, переважно чоловіки, іноді — жінки, всі вони рухались із цілеспрямованим поспіхом, наче зв’язані конкретними завданнями. Помітивши машину, вони махали Ґолтові, а на неї дивились із помірним зацікавленням і вочевидь упізнавали.
— На мене тут що, давно вже чекали? — запитала Даґні.
— Чекають і досі, — відповів він.
На краю дороги вона побачила будівлю зі скляних панелей, скріплених дерев’яною рамою, але на якусь мить Даґні здалося, що насправді це рама до портрета жінки — високої і тендітної білявки з таким неймовірно прекрасним обличчям, аж здавалося, що воно прикрите відстанню, ніби художник зміг просто натякнути на цю вроду, бо не міг достовірно її відобразити. Наступної миті жінка хитнула головою, і Даґні зрозуміла, що всередині прозорої будівлі за столами сидять люди, а сама будівля — це кав’ярня. Красуня, яка стоїть за прилавком, це Кей Ладлоу, кінозірка, яку, побачивши раз, уже неможливо забути. Вона випала з кадру і зникла п’ять років тому, а на її місце прийшли дівчата, що їхні імена годі розрізнити, дівчата з взаємозамінними обличчями. Вражена цим, Даґні подумала про фільми, які знімали сьогодні, і відразу зрозуміла, що скляна кав’ярня — це набагато чистіше середовище для краси Кей Ладлоу, ніж роль у картині, що прославляє банальності, позбавлені будь-яких ознак слави.
Наступною виявилась невелика присадкувата будівля з необробленого граніту — міцна, солідна, охайно збудована, її прямокутні обриси проступали з такою суворою точністю, ніби складки офіційного костюма. Однак в уяві Даґні, мов несподіваний привид, постала висока колона хмарочоса, що прохромлював кільця чиказького туману, хмарочоса, на якому колись була така ж вивіска золотими літерами, як тепер висіла над скромними сосновими дверима: «Банк Малліґана».
Проминаючи банк, Ґолт зменшив швидкість, ніби рухаючись спеціальним курсивом.
Поруч стояла маленька цегляна будівля, на вивісці якої Даґні встигла прочитати: «Двір Малліґана».
— Двір? — запитала вона. — Який це у Малліґана тут двір?
Ґолт сягнув до кишені й кинув їй на долоню дві маленькі монетки. То були мініатюрні пластинки лискучого золота, менші за пенні, монети такого типу востаннє були в обігу ще за життя Ната Таґґарта. З одного боку дисків було викарбовано голову Статуї Свободи, з іншого — слова «Сполучені Штати Америки — Один Долар», але дати, вигравіювані поруч, свідчили, що ці гроші з’явилися протягом останніх двох років.
— Це наші гроші, — пояснив Ґолт. — Викарбувані на монетному дворі Мідаса Малліґана.
— Але… на якій підставі?
— Про це заявлено на монеті — з обох боків.
— А які у вас дрібні гроші?
— Їх Малліґан теж карбує, у сріблі. В долині ми не послуговуємося жодною іншою валютою. Ми приймаємо винятково об’єктивні цінності.
Даґні вивчала монети.
— Це схоже на… річ, яка
