Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд
Ґолт зупинив машину саме тієї миті, коли на порозі виникла кремезна чоловіча постать. То був Дік МакНамара — ще зовсім недавно найкращий її підрядник.
— Доброго дня, міс Таґґарт! — щасливо промовив він. — Яка радість бачити, що ви не надто сильно поранилися.
Вона схилила голову в мовчазному привітанні — то був знак визнання втрати й минулого болю, зіпсованого вечора й охопленого відчаєм обличчя Едді Віллерса, який повідомив їй про зникнення цього чоловіка.
«Сильно поранилася? — подумала Даґні. — Так, я сильно поранилась, але не під час аварії літака, а того вечора, в порожньому офісі…»
Уголос вона запитала:
— Що ви тут робите? Заради чого ви зрадили мене у найтяжчий момент?
Він усміхнувся, вказуючи на кам’яну конструкцію, а далі — додолу, на кам’янистий схил з рівчаком водогінної магістралі, протилежний край якого зникав у підліску.
— Я надаю комунальні послуги, — відповів він. — Дбаю про водогін, лінії електропередач і телефон.
— Сам дбаєте?
— Раніше сам, але за останній рік ми так розрослися, що мені довелось найняти ще трьох чоловіків.
— Яких чоловіків? Звідки?
— Один з них — професор економіки, який не міг знайти собі роботи у зовнішньому світі, бо навчав студентів, що людина не може споживати більше, ніж вона виробляє; інший — професор історії, який не міг знайти роботи, бо навчав, що мешканці міських нетрів — це не ті люди, які створили цю країну; а третій — професор психології, який не міг знайти роботи, бо навчав, що людям властиво мислити.
— Вони працюють у вас сантехніками і монтерами?
— Ви здивувались би, побачивши, як добре вони дають собі з цим раду.
— А на кого вони покинули наші університети?
— На тих, хто в тих університетах зараз бажаний, — засміявся він. — Скільки часу минуло відтоді, як я вас зрадив, міс Таґґарт? Це сталося неповних три роки тому, правда? Я відмовився будувати для вас «Лінію Джона Ґолта». І що зараз із тією лінією? Натомість мої лінії за той час розрослися — починаючи від кількох кілометрів Малліґана, які тут були ще до мене, і до сотень кілометрів труб і дротів, все це — на просторах долини.
МакНамара зауважив на її обличчі мимовільний затятий вираз — визнання з боку компетентної людини. Він усміхнувся, дивлячись на свого компаньйона, і м’яко мовив:
— Знаєте, міс Таґґарт, коли йдеться про «Лінію Джона Ґолта», то, можливо, це саме я зробив усе для неї, а ви її зрадили.
Вона поглянула на Ґолта. Той дивився просто на неї, але вираз ні про що Даґні не говорив.
Поки вони їхали вздовж берега озера, вона запитала:
— Ви свідомо обрали цей маршрут, правда? Ви показуєте мені всіх тих, кого… — вона замовкла, раптово втративши охоту промовляти ці слова. Та все ж продовжила:
— …кого я втратила?
— Я показую вам усіх, кого я від вас забрав, — впевнено відповів Ґолт.
Ось чим пояснюється, подумала вона, провина на його обличчі: він угадав і озвучив слова, якими вона не хотіла його вразити, він відкинув її добру волю, оскільки та не ґрунтувалася на його цінностях, і з гордовитою певністю власної правоти він похизувався тим, у чому вона щойно ледь його не обвинуватила.
Попереду вона побачила дерев’яний пірс, що врізався у плесо. На залитих сонячним світлом дошках лежала молода жінка, не зводячи очей із цілої шереги вудок. Жінка підвела голову на гул машини, а потім різким рухом зірвалася на ноги — навіть занадто різко — і кинулася до дороги. Вона була вбрана в широкі штани, підкочені вище колін, мала темне скуйовджене волосся і великі очі. Ґолт помахав їй рукою.
— Привіт, Джоне! Коли ти повернувся? — крикнула жінка.
— Сьогодні вранці, — відповів він, усміхаючись і не зупиняючи машини.
Даґні обернулась і встигла зауважити погляд, із яким молода жінка дивилась услід Ґолтові. І хоча цей погляд, сповнений пошанівку, містив у собі й безнадію, спокійно прийняту цією жінкою, Даґні пережила дещо досі незнане: ревнощі.
— Хто це? — запитала вона.
— Наша найкраща рибачка. Постачає рибу на продуктовий ринок Гаммонда.
— А що іще вона робить?
— Ви помітили, що у нас тут кожен робить одночасно кілька справ? Вона письменниця. Письменниця, творів якої у зовнішньому світі ніколи б не опублікували. Вона переконана, що коли людина працює зі словом, то працює і з розумом.
Машина завернула на вузьку дорогу, що видряпувалася крутосхилом серед кущів та сосон. Даґні знала, чого їй слід очікувати, коли побачила саморобний знак, прибитий цвяхами до дерева. Стрілка вказувала напрямок: Шлях Буена Есперанца.
Ніякий то був не шлях, а стіна з кам’яних нашарувань зі складною системою ланцюгів і труб, насосів і клапанів, що вилися вгору вузькими карнизами, мов виноградна лоза, а на самому гребені стримів велетенський дерев’яний знак, гордовиті й нахабні літери якого передавали послання у непрохідні хащі з папороті й соснових гілок, і ці літери були характерніші за самі слова: «Нафта Ваятта».
З труби лискучим струменем витікала нафта, стікаючи у бак біля підніжжя стіни — то було єдине свідчення жахливої таємної боротьби, що точилася всередині каменю, скромна причина присутності всіх цих вигадливих механізмів; однак механізми не були схожі на устаткування нафтової вишки, тому Даґні знала, що дивиться на ненароджену таємницю Шляху Буена Есперанца, знала, що нафту викачують зі сланцю в спосіб, який у зовнішньому світі вважали неможливим.
Елліс Ваятт стояв на хребті, дивлячись на скляний циферблат манометра, вбудований у камінь. Він побачив, як унизу зупинилася машина, і загукав:
— Вітаю, Даґні! Я за хвилину спущусь!
Разом із ним працювало двоє чоловіків: великий, м’язистий молодик, який возився з насосом на середині стіни, та хлопчина, що порався біля баку внизу. Юнак мав біляве волосся та обличчя надзвичайно чистого різьблення. Даґні була впевнена, що знає його, та не могла пригадати, звідки. Робітник перехопив її розгублений погляд, усміхнувся і — наче намагаючись допомогти — м’яко, майже нечутно засвистів перші ноти «П’ятого концерту» Гейлі. Так, це
