Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд

Даґні повільно схилила голову, віддаючи шану чоловікам, які стояли навпроти, знаючи, що вона поділяє з ними одні й ті ж цінності та стандарти, що вони визнають славу високого звання так само, як визнає його вона, розуміючи — завдяки несподіваному приливу туги, — як сильно протягом усіх цих років вона цього прагнула.

Вона віталася, поволі переводячи погляд із обличчя на обличчя: Елліс Ваятт — Кен Даннаґґер — Г’ю Акстон — доктор Гендрікс — Квентін Деніелз. Малліґан назвав імена ще двох: «Річард Гейлі. Суддя Наррангасетт».

Легка усмішка на обличчі Річарда Гейлі, здавалося, свідчила про те, що вони знайомі вже багато років; так воно, зрештою, і було, адже скільки самотніх вечорів Даґні провела поруч зі своїм грамофоном. Аскетизм сивочолої постаті судді Наррангасетта нагадав про те, як хтось порівнював його з мармуровою статуєю — мармуровою статуєю із зав’язаними очима; то була постать, яка зникла з судових залів країни, коли золоті монети перестали потрапляти людям до рук.

— Ваше місце вже давно тут, міс Таґґарт, — мовив Мідас Малліґан. — Ми не сподівалися, що ви з’явитеся тут у такий спосіб, але — ласкаво просимо додому.

«Ні!» — хотілось їй відповісти, але вона почула, як м’яко промовляє:

— Дякую.

— Даґні, скільки років вам потрібно, щоб навчитися бути собою? — Елліс Ваятт, тримаючи її за лікоть, відпровадив до крісла, посміюючись над її беззахисним виглядом, над неспроможністю підібрати вираз обличчя — чи то усмішку, чи напружений опір. — Не вдавайте, наче не розумієте нас. Все ви розумієте.

— Ми ніколи не робимо заяв, міс Таґґарт, — сказав Г’ю Акстон. — Такий моральний злочин притаманний нашим ворогам. Ми не говоримо — ми демонструємо. Ми не виголошуємо — ми доводимо. Нам не потрібен ваш послух, нам потрібне від вас раціональне переконання. Ви побачили всі елементи нашої таємниці. Тепер ваша черга робити висновки. Ми можемо допомогти вам їх озвучити, але не прийняти. Побачити, зрозуміти й прийняти ви мусите самотужки.

— У мене таке відчуття, ніби я все це знаю, — просто відповіла вона. — Більше того: я відчуваю, ніби завжди все це знала, просто не знаходила, і тепер я боюся — мені страшно не від почутого, а від того, що все це так близько.

Акстон усміхнувся.

— Міс Таґґарт, що це вам нагадує? — він вказав на кімнату.

— Це? — вона раптом розсміялася, дивлячись на обличчя чоловіків на тлі золотих сонячних променів, що лилися крізь великі вікна. — Це схоже на… Знаєте, я не сподівалася жодного з вас знову побачити, іноді я міркувала, скільки віддала б заради того, щоб бодай раз глянути чи перекинутись одним словом, а тепер… тепер це схоже на мрію дитинства, коли ти фантазуєш, що одного дня, в раю, знову побачиш тих визначних людей, які відійшли, з якими не вдалось зустрітися на землі, і обираєш найвидатніші постаті минулих століть, зустріч з якими була б для тебе бажана.

— Що ж, це одна з підказок до нашої таємниці, — сказав Акстон. — Запитайте у себе, чи мрія про рай і велич мусить збутися лише після смерті, чи здійснитися вже тут і зараз, на цій землі.

— Я знаю, — прошепотіла вона.

— А якби ви зустріли тих видатних людей у раю, — запитав Кен Даннаґґер, — то що б ви їм сказали?

— Просто… привіталась би з ними, мабуть.

— Це ще не все, — мовив Даннаґґер. — Ви хотіли б від них дещо почути. Я цього теж не знав, аж доки вперше зустрівся з ним, — і він вказав на Ґолта, — і він повідомив мені цю річ, після чого я зрозумів, за чим так тужив усе своє життя. Міс Таґґарт, чи захотіли б ви, щоб вони поглянули на вас і вигукнули: «Браво!»

Її голова опустилася, вона мовчки закивала, намагаючись приховати від нього сльози, що раптом бризнули в неї з очей.

— От і добре. Браво, Даґні! Браво! Ви молодець, — і настав час відпочити від того тягаря, який не повинна нести на собі жодна людина.

— Замовкніть, — сказав Мідас Малліґан, дивлячись на неї з тривожним занепокоєнням.

Але Даґні, всміхаючись, підняла голову.

— Дякую, — сказала вона Даннаґґеру.

— Якщо ви вже говорите про відпочинок, то дозвольте їй відпочити, — зауважив Малліґан. — Забагато всього як на один день.

— Ні, — Даґні всміхнулася. — Продовжуйте, кажіть, хай там що.

— Згодом, — сказав Малліґан.

Обід подавали Малліґан з Акстоном, Квентін Деніелз їм допомагав. Вони приносили страви на маленьких срібних тацях і примощували їх на бильцях крісел; присутні сиділи по всій кімнаті, а за вікном приглушено палало небо, тим часом, як у келихах з вином мерехтіли відблиски електричного світла. У приміщенні панувала атмосфера розкоші, проте це була розкіш експертів з простоти. Даґні звернула увагу на добротні меблі, ретельно дібрані для комфорту, придбані десь іще за часів, коли розкіш вважали мистецтвом. Тут не було якихось зайвих предметів, але Даґні зауважила східний килим, текстура та колір якого свідчили, що місце його — у музеї під склом. У цьому полягало Малліґанове бачення багатства, подумала вона, багатства відбору, а не накопичення.

Квентін Деніелз сидів на підлозі з попільничкою на колінах. Здавалося, він почувався геть як удома, і час до часу зводив на Даґні погляд і всміхався, мов нахабний молодший брат, який раніше за неї розгадав таємницю. Він прибув у долину на якихось десять хвилин раніше, подумала Даґні, але вже був одним із них, поки вона досі залишалася тут чужинкою.

Ґолт сидів трохи збоку, вище від світла, яке відкидала лампа, на бильці крісла доктора Акстона. Він і слова не мовив — відступив убік і передав її іншим, а тепер спостерігав за цим, немов за виставою, у якій більше не відігравав жодної ролі. Але Даґні знову і знову дивилася на нього, впевнена, що вся ця вистава — його вибір, його постановка, що він уже давно запустив її в дію, і що всі присутні це знали так само достеменно, як і вона.

Даґні зауважила ще одну людину, для якої, судячи з усього, присутність Ґолта була надзвичайно важлива: Г’ю Акстон раз по раз зиркав на нього, мимоволі, майже потайки, наче докладаючи зусиль, щоб не видати своєї туги через тривалу розлуку. Акстон не звертався до Ґолта, начебто сприймаючи його присутність як належне. Але одного разу, коли Ґолт нахилився вперед і пасмо волосся впало йому на обличчя, Акстон потягнувся і відкинув його назад, а рука на якусь