Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд
Даґні дивилася на будівлю, завбільшки з половину товарного вагона, яка заміняла собою цілі електростанції, велетенські конгломерації сталі, пального й зусиль; вона думала про те, що саме струменіє з цієї споруди цієї миті, знімаючи грами, кілограми, тонни тягарів з плечей тих, хто мав би працювати над виробленням цієї енергії або використовувати її, додаючи години, дні й роки звільненого часу до їхніх життів, хоч би у якій формі це відбувалося: чи то додатковою миттю, протягом якої можна відірвати погляд від завдання і подивитися на сонячне світло, чи додатковою пачкою сигарет, купленою за гроші, зекономлені на електриці, чи годиною від робочого дня кожної фабрики, що використовує електроенергію, чи місячною подорожжю через відкриті широти цього світу за квитком, оплаченим грошима одного робочого дня, на потяг, що рухається завдяки енергії цього двигуна — завдяки енергії тієї ваги, напруги, часу, замінених і оплачених енергією одного-єдиного людського розуму, який знайшов, як змусити з’єднані електричні дроти підкоритися з’єднанням його думок. Але знала вона також, що у двигунах, потягах чи фабриках немає сенсу, сенс — винятково в задоволенні людини своїм життям, якому служать двигуни, фабрики й потяги, тому і це потужне захоплення, викликане побаченим досягненням, насправді адресувалося чоловікові — його авторові, його внутрішній силі та осяйній мрії, згідно з якою земля була місцем задоволення. Як знала і те, що робота над досягненням чийогось щастя — це мета, мотив і сенс життя.
Двері будівлі було виготовлено з рівного, гладкого шматка нержавіючої сталі, що м’яко виблискувала на сонці, відливаючи блакитним. Над дверима виднілися висічені в граніті слова — єдина особлива риса, що розбавляла аскетизм цього прямокутника: ПРИСЯГАЮСЬ СВОЇМ ЖИТТЯ І СВОЄЮ ЛЮБОВ’Ю ДО ЖИТТЯ, ЩО Я НІКОЛИ НЕ ЖИТИМУ ЗАРАДИ ІНШОЇ ЛЮДИНИ І НЕ ПОПРОШУ ІНШУ ЛЮДИНУ ЖИТИ ЗАРАДИ МЕНЕ.
Вона обернулася до Ґолта. Він стояв поруч — ішов слідом і знав, що це визнання адресоване йому. Даґні дивилася на винахідника двигуна, але бачила перед собою просту, звичайну постать робітника у його природному оточенні, який виконує своє призначення; вона відзначила незвичну легкість його постави, невагомість пози, що свідчили про досконалий контроль над тілом — високим тілом у простому одязі: тонкій сорочці, легких штанях, охопленій ременем стрункій талії; млявий вітер змушував металево вилискувати його розтріпане волосся. Даґні дивилася на нього так само, як дивилася на цю будівлю.
І тоді Даґні зрозуміла, що перші два речення, які вони одне одному промовили, досі висять між ними у повітрі, заповнюючи тишу; що все, сказане відтоді, перебувало на тлі звучання тих перших слів; що він про це знав, він утримував при собі усвідомлення цього і не збирався дозволити їй про це забути. Раптом виникло розуміння того, що вони наодинці; це розуміння просто наголошувало на самому факті й не мало жодних підтекстів, і все ж особливо загострено утримувало повне значення неназваного. Вони були самі у цьому мовчазному лісі, біля будівлі, схожої на стародавній храм, — і Даґні знала, який обряд найбільше надавався для поклоніння перед цим вівтарем.
Вона відчула раптовий тиск у горлі, її голова трохи відхилилася — лише настільки, щоб відчути легкий дотик вітру до волосся, але враження складалося таке, наче вона відкинулась спиною на простір, особливу увагу звертаючи на ноги і обриси рота Джона Ґолта. Він спостерігав за нею, його обличчя було нерухоме за винятком малопомітного руху повік — очі звузилися, ніби від надто яскравого світла. Це нагадувало три урочисті моменти: цей момент був перший, а під час наступного вона відчула приплив потужного тріумфу від усвідомлення, що його зусилля і його боротьбу витримати складніше, ніж її; потім він відвів від неї очі й підняв голову, щоб поглянути на напис на своєму храмі.
Даґні дозволила йому певний час дивитися туди на знак поблажливого милосердя до супротивника, який прагне відновити сили, а потім із ноткою деспотичної пихи в голосі запитала, вказуючи на напис:
— Що це?
— Це присяга, яку дала кожна людина в цій долині, крім вас.
Вдивляючись у напис, Даґні мовила:
— Ці слова завжди були моїм життєвим правилом.
— Я знаю.
— Але не думаю, що ви практикуєте їх, живучи таким життям.
— Тоді вам належить дізнатися, хто з нас помиляється.
Вона підійшла до сталевих дверей споруди, охоплена раптовою впевненістю, ледь підкресленою рухами її тіла, чи навіть натяком на усвідомлення нею влади, здобутої завдяки його болю, і, не питаючи дозволу, спробувала повернути клямку дверей. Але двері було зачинено, клямка не відгукнулася жодним вібруванням під натиском руки, наче замок був залитий зсередини сталлю і прикріплений до каменю.
— Не намагайтеся відчинити цих дверей, міс Таґґарт.
Він наблизився до неї підкреслено вповільненими кроками, ніби Ґолт наголошував на своєму розумінні того, що вона пильнує за кожним його рухом.
— Їх не відчинити жодною фізичною силою, — сказав він. — Ці двері можна відчинити тільки думкою. Якщо ви спробуєте підірвати їх найпотужнішою вибухівкою на світі, механізм усередині розпадеться на купу мотлоху задовго до того, як двері піддадуться. Однак знайдіть ту думку, якої вони вимагають, — і таємниця