Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд

Якусь мить він просто дивився на неї, наче залишаючи себе повністю відкритим для її розуміння, а потім дивно, тихо всміхнувся якійсь своїй думці і додав:

— Я вам покажу, як це зроблено.

Ґолт відступив назад. Потім, стоячи нерухомо, звів обличчя до вирізьблених у камені слів і повільно, спокійно повторив їх, наче ще раз приймаючи присягу. В його голосі не було жодної емоції, нічого, крім неспішної чистоти звуків, які він видавав, повністю усвідомлюючи їхнє значення. Але Даґні знала, що засвідчує найурочистіший момент, який їй колись доводилося засвідчити: вона бачила оголену душу цього чоловіка і ту ціну, що він платив, вимовляючи ці слова; вона чула відлуння того дня, коли він промовляв присягу вперше, повністю усвідомлюючи, які роки чекають на нього попереду; вона розуміла, чоловік якого типу вийшов проти шести сотень інших однієї темної весняної ночі, і чому всі вони його боялися; знала, що це й стало народженням серцевини всіх речей, які стались зі світом протягом наступних дванадцяти років, знала, що все це має набагато більше значення, ніж двигун, схований усередині цієї будівлі; вона розуміла це все, дослухаючись до голосу чоловіка, який промовляв, нагадуючи сам собі про найважливіше, проходячи повторне посвячення:

— Присягаюсь своїм життям… і моєю любов’ю до нього… що я ніколи не житиму заради іншої людини… і не попрошу іншу людину… жити… заради мене.

Її зовсім не вразило, їй не здалося навіть дивовижним або й важливим те, що коли пролунав останній звук присяги, двері почали повільно відчинятися без найменшого стороннього доторку, вони рухалися досередини, відкриваючи дедалі ширшу смугу темряви.

Щойно всередині споруди спалахнуло електричне світло, Ґолт схопив клямку і зачинив двері. Замок клацнув іще раз.

— Це звуковий замок, — безтурботно пояснив Ґолт. — Це речення — комбінація звуків, необхідних, щоб його відімкнути. Я спокійно розповідаю вам цю таємницю, бо знаю — ви не промовлятимете цих слів, аж поки не усвідомите того значення, яке вкладав я.

Вона схилила голову.

— Не буду.

Даґні повільно рушила слідом за ним до машини, відчувши раптом себе майже неспроможною рухатися від виснаження. Вона відкинулася на спинку сидіння, заплющила очі, практично не чуючи звучання стартера. Накопичена напруга і шок її безсонних ночей навалилися в одну мить, проламуючись крізь бар’єр, який намагались утримувати нерви, відтягуючи цей стан. Даґні нерухомо лежала, нездатна навіть думати, реагувати чи боротися, цілком вичерпана — за винятком однієї емоції, яка нею володіла.

Вона не говорила. Вона не розплющувала очей, аж доки машина зупинилася навпроти його будинку.

— Вам варто відпочити, — сказав він. — Варто негайно піти поспати, якщо хочете піти сьогодні до Малліґана на вечерю.

Даґні покірно кивнула і, накульгуючи, рушила до будинку, уникаючи його допомоги. Вона ще зробила зусилля, щоб промовити: «Зі мною все гаразд», а потім утекла до безпечного простору своєї кімнати і останнє, що змогла зробити, — це зачинити двері.

Даґні звалилася на ліжко, обличчям униз: виснажувала не тільки фізична втома, а ще й раптова мономанія, надто складна, щоб її витримати. Коли сили покинули її, коли мозок утратив притомність, залишилась єдина емоція, що проступала на рештках енергії, розуміння, критичного ставлення, контролю, не залишаючи ресурсів, завдяки яким можна було б це опротестувати чи перенаправити, роблячи її нездатною жадати, а тільки відчувати, скорочуючи її всю до простого статичного відчуття без початку чи мети. Вона й далі бачила його постать — тоді, коли він стояв у дверях споруди, — і не відчувала нічого іншого, жодних бажань, надії, не знала, як окреслити це почуття, не могла його назвати, не мала ставлення до себе самої; не існувало такої сутності, як вона, вона не була особою, а тільки функцією, покликаною споглядати, і це видовище само по собі було і сенсом, і причиною, і не мало перед собою мети, якої слід було досягнути.

Зануривши обличчя в подушку, Даґні пригадала — туманно, на рівні розмитого відчуття, — момент зльоту з освітленої прожекторами смуги канзаського аеродрому. Вона відчула удари двигуна, прискорення руху, що дедалі міцнішало, розганяючись по прямій перед єдиною своєю метою; і вже тієї миті, коли колеса мали відірватися від землі, Даґні спала.

Коли вони під’їхали до будинку Малліґана, дно долини скидалося на басейн, у водах якого відображалося небесне сяйво; світло густішало, з золотого ставало мідним, темнішав обрій, а вершини затягувало димчасто-блакитною барвою.

У поставі Даґні не залишилось і сліду виснаження, жодного натяку на нестямність. Вона прокинулась, коли заходило сонце, вийшла з кімнати і побачила, що Ґолт чекає на неї, бездіяльно і нерухомо сидячи при світлі лампи. Він звів на неї погляд. Даґні стояла у дверях зі спокійним обличчям, гладким волоссям, розслабленою поставою, від неї віяло впевненістю — так само, як усі ті рази, коли вона стояла на порозі свого офісу в будівлі «Таґґарт Трансконтиненталь». Єдиною відмінністю було те, що зараз вона спиралася на ціпок. Він іще якийсь час мовчки на неї дивився, і вона впіймала себе на певності, що саме таку картину він і бачить: вона на порозі свого офісу — видовище, яке він собі давно уявляв і забороняв уявляти.

Вона сіла поруч із ним у машину, не відчуваючи щонайменшого бажання говорити, знаючи, що жоден із них не може приховати справжнього значення цієї мовчанки. Даґні спостерігала, як у віддалених домівках долини спалахували вогні, а потім побачила попереду, на узвишші, освітлені вікна в будинку Малліґана.

— Хто там буде? — запитала вона.

— Дехто з ваших останніх друзів, — відповів Ґолт, — і дехто з моїх перших.

Мідас Малліґан зустрів їх на вході. Даґні зауважила, що його понуре квадратне обличчя не було таке суворе та беземоційне, як вона пам’ятала: він видавався радше вдоволеним, але це не могло пом’якшити його рис, навпаки — наче робило їх витесаними з каменю і сіяло мерехтіння іронічних іскор у кутиках очей; його почуття гумору було хитре і вимогливе, однак набагато тепліше за усмішку.

Він відчинив двері свого дому, роблячи це повільніше, ніж зазвичай, намагаючись надати більшої урочистості своєму жесту.

Увійшовши до вітальні, Даґні побачила сімох чоловіків, які звелись на ноги, щоб її привітати.

— Панове — «Таґґарт Трансконтиненталь», — оголосив Мідас Малліґан.

Він сказав це з усмішкою, але жартував тільки наполовину. Щось у його голосі надало звучанню назви залізничної компанії забарвлення давніх днів, якими вони були ще за Ната Таґґарта, — немов