Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд

— І хто цей капустяний магнат? — поцікавилася Даґні.

— Роджер Марш.

Даґні заплющила очі. Вона думала про бур’яни, що ними заросли сходи зачиненої фабрики, про рослини, пророслі крізь лискучі кахлі передньої стіни — десь там, кількасот кілометрів звідси, за горами.

Дорога збігала додолу, на дно долини. Даґні бачила під собою міські дахи і блискучий знак долара на віддалі, з протилежного від них боку. Ґолт зупинив машину навпроти першої будівлі, розташованої на виступі над дахами. Це була цегляна споруда, з димаря якої курився червонястий дим. Даґні відчула шок, побачивши над дверима таку логічну вивіску — «Ливарня Стоктона».

Коли, спираючись на ціпок, вона з залитого сонцем двору ввійшла до вологої понурої будівлі, шок частково перетворився на відчуття чогось давно пережитого, а частково — на ностальгію. Вона ніби опинилася на промисловому Сході, який протягом останніх кількох годин, здавалося, віддалився від неї на кілька століть. Даґні милувалася цим звичним, давнім, улюбленим видовищем: червонаві вали пари, що піднімались угору до сталевих крокв, іскри, що спалахували у сонячних зблисках, які пробивались із невидимих джерел, раптовими язиками полум’я, що вихоплювалось із чорного диму, піщаними формами, наповненими мерехтливим білим металом. Туман затягував стіни будівлі, приховуючи її розміри, — і на якусь мить здалося, що це таки справді велетенська мертва ливарня Стоктона в Колорадо, або «Нільсен Моторс»… або «Сталь Ріардена».

— Привіт, Даґні!

Усміхнене обличчя, яке вималювалося із диму, належало Ендрю Стоктону. Даґні побачила брудну руку, що раптом простягнулася до неї гордовито і впевнено, наче тримала на долоні прозріння, яке вона щойно пережила.

Вона ляснула по руці.

— Привіт, — мовила м’яко, не знаючи, — вітається з минулим чи з майбутнім. Потім похитала головою і додала:

— А чому ви не вирощуєте картоплі чи не шиєте взуття? Ви залишилися при своїй професії.

— О, взуття шиє Келвін Етвуд із «Нью-йоркської компанії освітлення та енергопостачання Етвуда». До того ж, мій фах — один із найдавніших і найбажаніших геть і всюди. Та мені таки довелося за нього позмагатися. Спершу я мусив знищити конкурента.

— Що?

Він широко всміхнувся і вказав на скляні двері кімнати, залитої сонячним світлом.

— Отам мій зруйнований конкурент, — пояснив Стоктон.

Даґні побачила парубійка, який, схилившись над довгим столом, працював над складною моделлю форми бурової головки. У чоловіка були витончені й сильні руки піаніста та понуре обличчя хірурга, зосередженого на завданні.

— Він скульптор, — пояснив Стоктон. — Коли я сюди прибув, вони з партнером мали майстерню, де ковалювали та ремонтували різні речі. Я відкрив справжню ливарню і відбив у них усіх клієнтів. Хлопець не міг дорівнятися до мене у цій справі, принаймні то була для нього додаткова діяльність, оскільки справжня мета його життя — створювати скульптури, тому він почав працювати на мене. Тепер він заробляє більше грошей і витрачає на роботу менше часу, ніж тоді, коли мав власну ливарню. Його партнер — хімік, тож узявся за сільське господарство, і тепер виробляє хімічні добрива, завдяки яким удвічі збільшились урожаї певних культур — ви ж цікавилися картоплею? — картоплі особливо.

— Отже, вас теж хтось може витіснити з бізнесу?

— Звісно. Будь-якої миті. Знаю одного чоловіка, який міг би — і, мабуть, так і зробить, діставшись сюди. Але що там казати — я погодився би працювати у нього прибиральником шлаку. Він би прискорив цю долину, мов ракета. Потроїв би продукцію кожного.

— Хто ж це?

— Генк Ріарден.

— Так… — прошепотіла вона. — О, так!

Даґні не зрозуміла навіть, що саме змусило її це вимовити, — то була просто цілковита певність. Вона відчула, що присутність Генка Ріардена в цій долині — неможлива, але водночас, що це саме його місце, наче для нього створене, місце його юності, його старту, місце, яке він шукав упродовж всього життя, край, де він так прагнув опинитися, мета його стражденної боротьби… Їй здалося, що спіралі диму, забарвленого полум’ям, химерно закільцьовували час, поки невиразна думка кружляла в її свідомості, наче шлейф від твердження, яке Даґні відмовилася сприйняти: утримати при собі вічну молодість — це досягнути врешті-решт того образу, з якого починав; вона чула голос волоцюги з вагона-ресторану, який промовляв: «Джон Ґолт винайшов водограй молодості, який хотів подарувати людям. От тільки він так і не повернувся… Бо зрозумів, що неможливо зробити їм такого дарунка».

Сніп іскор спалахнув серед туману, і Даґні побачила кремезну спину майстра, який широким жестом подавав сигнал, даючи якесь невидиме завдання. Він смикнув головою і гаркнув наказ — Даґні вихопила обриси його профілю — і їй перехопило подих.

Стоктон це зауважив, засміявся і гукнув у туман:

— Агов, Кене! Іди сюди! Тут твоя давня приятелька!

Даґні спостерігала, як наближався Кен Даннаґґер. Великий промисловець, якого вона так відчайдушно намагалася втримати за робочим столом, був одягнутий зараз у брудний комбінезон.

— Вітаю вас, міс Таґґарт. Я ж казав, що ми невдовзі знову зустрінемося.

Її голова схилилася на знак згоди і привітання, натомість рука на якусь мить важко сперлась на ціпок, поки Даґні прокручувала в голові їхню останню зустріч: болісні години очікування, а потім — м’яка відчуженість виразу обличчя й брязкання скляних дверей, що зачинилися за незнайомцем.

Усе це промайнуло за таку коротку мить, що обидва чоловіки, які стояли поруч з нею, могли сприйняти це тільки за жест привітання, та коли Даґні підвела голову, то зауважила, що Ґолт дивиться на неї, наче знає її почуття. Вона побачила, що Джон відчитує на її обличчі усвідомлення того, що це саме він вийшов із офісу Даннаґґера того дня. Та його лице жодним чином не відповіло їй: воно було сповнене поваги й суворості чоловіка, який приймає той факт, що правда — це правда.

— Я на таке не сподівалася, — м’яко мовила вона до Даннаґґера. — Не сподівалася вас знову побачити.

Даннаґґер дивився на неї, ніби на перспективну дитину, талант якої він колись відкрив, і тепер, милуючись, не міг стримати ніжності та задоволення.

— Знаю, — мовив він. — Але чому це вас так шокує?

— Я… Ох, тому що це якось безглуздо! — і вона вказала на його одяг.

— А що не так?

— Невже це закінчення вашого шляху?

— Чорт, звісно, ні! Це лише початок.

— І що ж ви робитимете?

— Візьмусь за гірничу справу. Але видобуватиму не вугілля. А залізо.

— Де?

Він указав на гори.

—