День пса, Каролін Ламарш
А втім, сталося непорозуміння. Ти кілька разів повторював, що кохаєш мене дужче, ніж я кохаю тебе. Що я дозволяю собі кохати, що захищаю себе від надто сильних емоцій, а тим часом ти... завжди напоготові, завжди у трансі, сповнений сподівань і зневіри... Усе це правдою не було: я зрозуміла це, щойно на шосе побачила пса. Я — той пес, а ти — його господар. Я плакала через того пса. Яка дурня, Боже! Співчуття або спідка зневіри. Фундаментальні почуття маскують румовище. Хтось колись покинув мене. Кохання... Кохання завжди покидає вас — хай навіть на мить. Еге ж — воно покидає вас від початку, у момент найвищої втіхи! Навіть тоді, коли сонце пірнає в криниці, під чорною поверхнею вод завжди знайдеться покинутий пес.
Мені кортіло стиснути того пса в обіймах, вирвати його з пазурів смерті, прочитати в його очах вічну вдячність. І позбутися плями на все життя — опікуватися ним із властивою мені турботливістю. Щодня бути вірною псові — годуючи його, вигулюючи, пестячи, розмовляючи з ним упівголоса або гучно гукаючи, вимагаючи в нього покори; і все це до смерті, поки сили не залишать тварину, що колись боролася за виживання на автостраді. Авжеж, я хотіла стати весталкою його відчаю, підтримувати у ньому вогонь, шанувати стражденне тіло і м’язи, що колись обов’язково зів’януть. І коли для пса прийде час смерті, саме я, притискаючи його до грудей, допоможу собаці перетнути поріг і довго плакатиму, достоту як плакала по нашому з тобою коханню: з невимовним і велетенським горем, що очистило мене своєю таїною.
Наприкінці фільму, коли спалахнуло світло, дехто із глядачів надто швидко підвівся і вийшов із застиглим поглядом. Решта лишилися на місцях — із червоними очима і приклавши хусточки до носів. А я вже не знала, на якому я світі, хто я така, чи сподобалася мені ця повчальна стрічка. Я й досі не можу второпати, обожнюю я чи ненавиджу спогад про наші міцно сплетені тіла.
Щодо тебе — я впевнена, твої справи йдуть добре. Учора я випадково зустріла тебе у крамниці пластинок. Ми випили разом кави. Ні, ми вже не кохаємо одне одного — це усвідомлений факт, ми з полегшенням визнали, що в цій історії поставлено крапку. І ти додав, що сподіваєшся побачитися ще раз — уже як найкращі друзі. «Ти мені дуже подобаєшся», — сказав ти, і це почуття (якщо це можна так назвати) нібито виправдовувало твоє бажання час від часу бачитися зі мною в майбутньому: ходити разом у кіно і разом випивати. Аби продовжувати затишок змови, досягнутої впродовж напруженої боротьби двох тіл, аби ви́пробувати контакт, позбавлений небезпеки тіл, яким уже нічим поділитися одне з одним. Ну, щось таке.
Чи були ми щирі, чи ми просто грали заради форми — достоту, коли додають формулу ввічливості до і так майстерно складеного листа? Ніщо не заспокоїть ліпше ніж прекрасні почуття. У цьому плані наш розрив можна було назвати зразковим. У День Пса я не з’явилася на побачення, яке сама ж тобі і призначила. Наступного дня обмін листами вичерпав те, що залишалося від нашого спротиву, й у кількох млявих словах ми померли, так і не зустрівшись. Нарешті, вчора в кафе, впевнені у собі, господарі ситуації, ми розклали навколо себе похоронні вінки, оздоблені врочистими словами і бундючними зізнаннями у посмертній шанобі. «О, це було просто чудово!», «Ніхто не розуміє мене краще за тебе», «Треба зустрітися ще», «О, так! Чому б ні?». Нікчемні пластирі на пухирі... Хіба може один каліка розраховувати на іншого, не менш убогого?
Якби ти побачив того пса, то зрозумів би. Горлай досхочу. Я — недосяжна, я — напівбожевільна, я скаженію від смутку і горя. Отакий спід. Зверхній бік — чітко зрозуміла, начебто нескладна операція, яку ми віднедавна нібито намагаємося провернути: замінити кохання на дружбу. Кумедна пересадка, їй-Богу! Скільки існують чоловіки і жінки — такого ще не бувало. Невже ми вважаємо себе піонерами, першопрохідцями, представниками нового людства? Учора ввечері у кафе, поки я по-дружньому відвертала від тебе вуста, по радіо транслювали нову гру: треба було освідчитися сміттєвому баку. «О моє сміттячко, твої округлі форми... сп’яніння, що криється у твоїх неохопних боках...» І ти, оглушений моєю присутністю, саме тієї митті розвів для обіймів руки: вони ніби показували широту моїх стегон, а твої розчепірені пальці з такою пристрастю збирали всі розміри мого тіла, що мені, яка сиділа навпроти, відділена пластиковим столиком і меню з різновидами морозива, здалося, буцімто там, у твоїх руках, тремтить прозорий двійник мого тіла, примара Великого Кохання. І ти мовив: «Знаєш... Ніхто, чуєш, ніхто тебе в мене не забере». Я відвертала вуста, груди стискалися, сльози я намагалася втримати, випалюючи цигарку за цигаркою — аж раптом у мені задрижало зрадницьке пищання, глас заперечення: «О Велике Кохання! Гробарю мого розуму, гумору, самого мого життя, Звалищу романтики, Смітнику вишуканий і намарний... Проклинаю тебе навік!». Мені закортіло зненацька розплющити недопалок, розреготатись тобі в обличчя і замовити одне з цих морозив, з якого сповзатимуть рідкий шоколад і вершки, прикрашені маленькою іграшковою парасолькою.
Мій ровер
Уночі, незважаючи на біль у коліні, я стоїчно терпів безсоння. Еге ж, цей факт варто занотувати! Певно, завдячую цим павукові, що неподалік від ліжка ткав павутиння. Кілька тижнів тому, вдень гасаючи на ровері автострадою, а вночі шукаючи і не знаходячи сну, я пережив переляк. «Павук на стелі» — найінтимніша неуникна реалія мого існування, і мені було важко змиритися з присутністю тварюки із плоті і крові (якщо так можна назвати комаху, позбавлену соків і жиру). Я скаженів від павука — авжеж, скаженів! — хіба
