День пса, Каролін Ламарш

що депресія вже не вважається різновидом божевілля. Хай там як, а в певних проявах депресія подібна до павука, що тче свою павоть: поволі, час від часу відпочиваючи, щоб залози виробили удосталь ниток. А тут ідеться не про нитки — про грандіозну плутаницю слідів, яка хоч і теж зазнає періодів спокою, все ж неодмінно розкрилюється у справжню бурю. І щоденний кількагодинний лет автострадою із застосуванням усіх м’язів і сили волі не в змозі зцілити від недуги, що має такі симптоми: не знати, чого ти хочеш, куди прямуєш, як слід поводитися, прагнути розчавити думки, неначе шкідливу комаху, хотіти торкнутись землі, трави, бруку, свого взуття, довго жувати хліб, повністю відчуваючи його смак (хоча сам смак хліба вписується у коло умоглядних образів, і слово «смак» ніби в’їдається в мозок, а слово «хліб» ніби обвалює розум у тісті, мов величезну сосиску), не виходити з теплої ванни, благаючи воду порятувати вас, подіяти на всі пори вашого тіла, пити теплу і мильну воду, лизати мило, немов антидот, сподіваючись виблювати; а ще скажено мастурбувати, вигинаючи тіло як противагу духовному болю, випинаючи орган, що несе так звану «сексуальну» втіху (хоча коріння цієї втіхи у мозку, і коли програму перевантажено, насолоди просто не буде); а ще постійно думати, в що ти вбрався, що ти їси, чого торкаєшся, чим сереш — думати м’язами, щелепами, жовнами, сфінктерами, докладати думки усюди, де мозок безсилий, де контролювати їх неможливо, і виштовхувати їх на периферію тіла, викарбовуючи їх на власній шкірі.

У подібному стані з’ява звичайного павучка може вивести вас із рівноваги.

Павук, що з’явився тієї ночі, був чарівний: вузьке, трохи видовжене тільце, тонесенькі довжелезні лапки, що ніжно, немовби зважуючи вагу, температуру і невидимий рух повітря, обмацували його і креслили обриси майбутнього павутиння з повагою і своєрідним знанням таємничих границь, яким переповнене саме життя (усе життя, включаючи й смерть). Від цього неквапного самотнього танцю, коли лапки мляво віддавалися на поталу тяжінню, залежав у далекій перспективі успіх усіх ловів. А у короткій перспективі ткалася невидима — та все ж реальна — нитка, адже час від часу павук зупинявся, підбирав під себе довгі лапки, немов піднімаючи рибальську сіть, потім розкидав їх круг себе і підгинав трохи вгору; вочевидь, без міцного єднання цієї звірюки зі стелею це було б неможливо.

Я припустив, що, отак повільно балансуючи, павук хотів встановити зв’язок з однією із ніжок ліжка, наблизитися до мого обличчя, а може — хтозна — і побігати ним. На мить у мене виникла спокуса нейтралізувати тварюку, убивши її або зачинивши в коробці. Та поміркувавши, я зрозумів, що це неможливо: тактику відступу павуки розраховують так само філігранно, як і решту своїх дротоходських маневрів. До того ж, ця особина була надто гарною — або ж я роздивлявся її надто довго. Тож я вирішив зачекати, поспостерігати іще, намітивши не ворушитися, якщо обличчям відчую до смішного малу вагу істоти, бентежні пестощі її лапок. І я заснув під павутинням, забувши про ризик укусу, відчуваючи тільки біль у коліні й уявляючи, що павук згори заповзято провокував той біль — пульсуючи, ніби серце.

Коли ж я прокинувся вранці, павук завис точно над моїм обличчям. Варто було дихнути сильніше — і він гойднувся б, а може й упав би мені на чоло. Я побачив у цьому добрий знак: мені вдалося приручити чудовисько, яке, приваблене теплом голови, навмисно змінило точку розташування. Тепер я також почувався прив’язаним: невловиме ніби потрапило у тенета променів мого обличчя.

Здається, мені відомо, звідки це світло: у своєму коліні я відчував звіра — серце, що колотилось усередині рани. Пес поранив мене — точніше, ота його з’ява на автостраді. Я різко натиснув на гальма — і полетів із ровера. Того дня нагода померти постала для мене немовби щось звичне. Певно, це була найзручніша з нагод, якої я вже давно чекав. Та я не помер. Замість смерті отримав рану, що болісно ворушиться, мовби звір. І вперше за досить тривалий час я можу зібратися з думками.

Колись — до того, як у мене з’явився ровер — зібрати думки докупи здавалося нездійсненним завданням. Потім проблема знайшла вирішення у вигляді ровера, самотнього лету на ровері автострадою — неначе цілюще зілля від душевного розладу, корінням яке, на мою думку, сягає не так часу після звільнення з магазинчика «Привіт, фрукти!», як Дня народження Серджо, тобто кількома днями по тому. Саме тоді, повідомивши всіх про втрату роботи, я залишився без орієнтирів.

Та мить, коли я облаяв мадам Лупе — адміністраторку «Привіт, фруктів!» — стала найщасливішою у моєму житті. Без сумніву, саме це дало мені сил негайно підвести риску під чималим відрізком життя. Відрізком, що — відколи тато залишив мене — складався з більш-менш понадливих підробітків. Моє ж особисте життя зводилося до целібату, позначеного кількома зляганнями у закутках ґей-клубів і саун. Жодного разу я не привів нікого до кімнати, яку знімав на сьомому поверсі хмарочоса у Північному кварталі Брюсселя; до мене потрапляв хіба хтось із друзів з психологічними негараздами — терпляче вислуховуючи їх і даючи їм щирі поради, я миттю ставив їх на ноги. Те, що траплялося потім, не заслуговувало на назву ані інтрижки, ані — тим паче — любовних стосунків. Примхи — не більше.

«Давно ж уже ви наливаєтесь жиром за мій рахунок!», — гаркнув я, озирнувши начальницю знизу вгору. Мадам Лупе — відвислі щоки, ноги зі здутими венами, боксерські лабети з пальчиками-сосисками, ніби списаними з дитячого малюнка — гладшала мало не щодня. Як не дивно, крамувала вона тільки фруктами — у корзинах, коробках і елегантних гірках, які я створював на замовлення з май­стерністю, на мою нескромну думку неперевершеною. «Ви ж лишень погляньте на себе! — додав я, кивнувши спершу на її пузо, а там і на писок. — Достоту груша, поставлена на яблуко! Авжеж, добірні великі фрукти, мадам Лупе, нічого не скажеш — але ж гнилі усередині! Гнилі, так, гнилі!» І з цими словами випорснув весь мій гнів, поки я свердлив адміністраторку поглядом, прикипівши до її кругленьких оченят, — поглядом, що за місяці приниження набув убивчої сили.

Усе почалося із зауважень щодо мого вбрання. Спочатку їй не сподобалися прикраси — ті, що їх майструвала Лаура: запинка із маленьким сапфіром, кручений срібний кульчик, ланцюжок, прикрашений розплющеними цвяхами. Потім настала черга індійської прозорої лляної сорочки, яку я носив на голе тіло. Можливо, Лупе просто були не до вподоби гомосексуали — або ж тільки такі, як я, типові, прикметні, легко впізнавані. Гадаю, вона була б не проти присутності вусатого мачо у шкіряному одязі — на кшталт Серджо. І