День пса, Каролін Ламарш
«Тоді ми підемо, — зауважив я, — підемо далі, у пошуках нового світла». І, щойно вимовивши ці слова, я подумав, що цій жінці відчайдушно бракує когось, хто поставить її на ноги, хто допоможе їй відновити не лише метафізичну, але й просту фізичну вертикаль у житті. Вона й справді була не в найкращому стані — трохи зігнута, ніби під вагою болю, який гніздився у неї в грудях. Поведінка її — несвідомо, звісно, для неї — нагадувала стан отих верб, що їх спилювали і які хилилися поволі, тихо вмираючи, мовби істоти, і так надто близькі до землі.
Щоб розважити незнайомку, я розповів їй легенду про святого Роха, молитви якого колись дуже давно захищали цей край від чуми. Цей прочанин, що жив у чотирнадцятому столітті, дорогою до Риму дивним чином зціливши чумних, несподівано занедужав сам і заховався у лісі; там за його одужанням стежив орел, а песик щодня приносив йому свіжого хліба. Пізніше він знову пустився у прощу, та був зупинений, звинувачений у шпигунстві й помер у в’язниці. Дівчину, здається, приголомшив сумний кінець обранця Бога. Вона захотіла зайти до присвяченої Рохові церкви. Зізналася, що не раз штовхала двері — та щоразу вони виявлялися зачиненими. З чого я виснував, що до меси вона не ходила, адже лише під час меси церкву було відчинено для усіх. Я вийняв ключі із кишені. Пояснив, що церкву зведено у романському стилі і що містилися у ній деякі коштовні речі — наприклад, поліхромна статуя святого Роха із псом, витвір дуже простий, але не менш давній, ніж барокова мармурова оздоба вівтаря. Ці прикраси, що з’явилися значно пізніше самої будівлі, уникли модних реконструкцій лише завдяки моєму пильному оку. Адже більшість церков у нашій окрузі — нібито через повернення до первісної краси — позбавили оздоблення вісімнадцятого століття, яке, розвалюючись, лежало у різницях або у вежах, або ж те оздоблення покрали не вельми сумлінні архітектори-реставратори, прикрасивши ними свої вітальні або під’їзди.
Коли за нами на дбайливо змазаних мною завісах зачинилися важкі двері, враз стало холодно. Пані подалася вперед — ніби була сама. Я за її спиною (незнайомка затуляла мені вівтар) став на коліна. А вона так і стояла, виструнчившись, жодним жестом не вітаючи божество. Потім роззирнулася, широко розплющивши очі, ніби всотуючи храм у найменших деталях, — здавалося, розглядання повністю захопило її увагу. Експресію їй заміняли світло і тінь, що змінювалися залежно від того, чи оберталася Софія до вітражів, чи нахилялася до синьо-чорної плитки підлоги. Мене вона ніби не помічала, і я (у світському одязі, з коротко стриженим волоссям і незворушною маскою замість обличчя) відчув себе найхимернішою оздобою храму. Ось так, перед світлими й темними зонами, з яких ніби складалося тіло цієї жінки, я почувався чомусь пласким, достоту одна із плиток або дерев’яних ширм! Натомість статуя святого Роха, який вічно однією рукою вказував на бубон чуми на своєму коліні, а другою тримав посох прочанина, раптом ніби засяяла дитячою радістю; біля ніг святого відряджений Господом пес світився усмішкою, не випускаючи з пащі кусня хліба. Собака... Авжеж, я був саме цим добрим наївним створінням, що аж тремтіло від задуму врятувати свого ближнього; я ніс іншому втішні слова — теплий м’якуш і золотаву скоринку; і я мусив виконати свою місію з цією жінкою теж!
А сьогодні пес на голій автостраді важко кидав уперед напружені м’язи лап і тяжко сопів серед майже апокаліптичного гулу. «Елі, Елі, лама сабахтані...» Боже Мій, Боже Мій, навіщо Ти Мене покинув?!
Ми побачилися знову. Не на месі, яку вона не відвідувала, а в приходській книгозбірні, що по неділях відкрита для всіх від десятої до пообіддя і міститься у будинку кюре біля церкви; це велика будівля вісімнадцятого століття — стіни складені з цегли й прикрашені похмурими кам’яними ланцюгами. Я займаю лише другий поверх, де розташована й зала для зборів, а перший повністю відведено для книжок. О пів на дванадцяту, завершивши месу і розкланявшись із паствою на ґанку церкви, я зазвичай кілька хвилин проводжу у бібліотеці — радше гуляю нею, аніж риюся серед книжок. Тут я зустрічаю іншу частину вірян, не таких посидючих, які під приводом потреби здати або взяти книжку залишають службу; трапляються тут мені й інші місцеві жителі, які вже давно вважають церкву лише історичним пам’ятником, однак продовжують навідуватися до храму читання, що процвітає під її боком.
Софія мала би бути однією з них. І якось у неділю, невдовзі після вигублення верб, погода стояла морозна й суха, березень лише починався. Я терпляче відпустив гріхи двом або трьом парафіянкам, які намагалися втягнути мене в пересуди, і пішов додому, навіть не звернувши уваги на книголюбів. Я перебрався і вийшов у старій курточці, озброєний вилами. На дворі взявся збирати рештки, залишені робітниками з комуни, і швидко накидав купу вищу за себе — справжню вежу з повітря і трісок, що спалахнула так само весело, як і опудало із соломи.
І у мить, коли полум’я шугнуло вгору, з’явилася вона. Руки Софії були зайняті книжками — вона немов поверталася з ринку; книжок було не одна і не дві, вона ледве втримувала їх у руках і під пахвами — ніби великий врожай, що загрожував впасти при кожному її кроці. Софія помітила мене через легку завісу диму і полум’я, що струменіло все вище і вище — певно, складалося враження, буцімто я, неушкоджений дивним чином, стояв посеред вогнища. «О! — сказала вона. — Ви тут!» Сказала так, ніби шукала мене. На мить вона завмерла, немов прислухаючись. Потім підборіддям вказала на свою книжкову ношу. «От і мені буде меса...», — мовила вона дуже просто. І за тоном її голосу, легкого і водночас гортанного, я чомусь подумав, що така меса зводить нанівець мою, попередню. «Мене звати Софією!», — прокричала вона, вже відходячи; ніби саме звучання її імення могло не звести між нами стіну, а розпалити інше багаття.
Відтоді я бачив Софію щонеділі. Після недільної служби відбувалася інша меса: я помічав її серед етажерок, за стійкою видачі книжок під суворим наглядом бібліотекарки обмінювався з Софією кількома словами, потім ми виходили разом, робили кілька кроків, розходилися нарешті — адже так було треба. І щоразу була літургія — певний уривок із книжки, який Софія щотижня занотовувала до блокнотика, з яким не розлучалась ніколи. Цей блокнотик мав картату обкладинку і сторінки з дешевого, майже сірого паперу. Та коли Софія виймала його з торбинки, щоб зачитати мені кілька речень, він здавався мені дорогоціннішим за релікварій із золота
