День пса, Каролін Ламарш
Немає ради
Коли мені виповнилося дванадцять, ми з Ніко — а йому тоді вже було шістнадцять — влаштували засідку на козуль. Ніко був значно старшим, рославим і сухоребрим; у профіль він вже тоді скидався на хижого птаха — але його сміх, легкий іронічний сміх одразу руйнував цей образ; і хоча ці два прикметники видаються мені надто банальними для опису сміху Ніко, все ж я переконана, що саме звичайні заяложені слова вживають, коли не можна пригадати, як точно лунав голос або інтонація чи який вираз був на обличчі. Мені хочеться думати, що Ніко весь час мене до чогось примушував. Сміятися. Плентатися за ним у лісі. Збирати мертвих качок і зайців і міцно тримати скривавлені тушки, відчуваючи їхню вагу.
Мені кортіло побачити, як конає козуля. Щойно ми облаштувалися у своєму спостережному пункті на великій сосні, як зі смужки лісу в напрямку вільного простору перед нами з’явилась козуля. Травиця там колосилася густо — однак козуля не нахилялася до землі, щоби трошки щипнути. Вона прямувала до нас, аж раптом різко зупинилась усього за кілька метрах і зирнула в наш бік. То була доросла тварина з літньою рудою шерстю і подібними на два ножі ріжками. «Чудова здобич», — зі смутком подумала я і обернулася, щоб бачити погляд козулі тільки в очах Ніко. А він, поклавши приклад рушниці на опертя нашої вежки, непорушно вдивлявся в тварину. Мені коштувало неймовірних зусиль, щоб не закричати, не заплескати у долоні, не відстрашити смерть. Сперта тиша нагадувала кулю у зарядженій рушниці. Десь верескнув птах, і козуля граційно повела шиєю, а потім повільно, так і не щипнувши ані травинки, стрибнула в бік лісу. Тварина сховалась у затінку.
«Не зміг натиснути на гачок», — зізнався Ніко, глянувши на мене із замилуванням і бентежним відчуттям провини. І тоді я зрозуміла, що мої непорушність і мовчання не прирекли, а врятували козулю. Бо якби я зробила хоч один рух, якби крикнула — втеча її неодмінно викликала б відповідний рефлекс мисливця. Я заслужила повагу улюбленого кузена — і втратила нагоду зазирнути в очі смерті.
Коли Анна вискнула, що край автостради жене самотній собака, я миттю відчула жахливу вагу у руках — мапа, яку я тривала перед собою, ніби перетворилася на скривавлену здобич. У пам’яті одразу сплили Ніко й вага його тіла, коли я востаннє притуляла його до себе...
Анна зупинилася на узбіччі. «Врятуймо його!», — гукнула вона з екзальтованістю, звичною для рідкісних митей, коли вона виходить зі ступору. Анна хутко вилізла із автівки, а я не ворушилась, і ми заклякли — вона назовні, я усередині, — виглядаючи того пса. Але він зник. Я відчинила дверцята і крикнула, що немає ради — саме цей вислів часто використовував Ніко: «Бач, нема на те ради...». Не думаю, що він висловлювався так до нашого весілля — бо як тоді пояснити, що він не стрілив в козулю? Ні, він казав так уже наприкінці життя, коли рак відібрав усі його сили. Почули ми це від нього і того дня, коли він заслабнув так, що навіть склянку до вуст піднести не міг. Саме тоді я побачила, що моя мужність зникає, як вода у сухій землі. Від неї просто не залишилося нічого! Тож я сіла поруч із ним і попросила думати про Ядро сили, яку він носив у собі — незнищенне Ядро, у яке ми двоє вірили більше, ніж в Бога або Диявола. Чесно кажучи, вже кілька років ми вірили тільки в цей життєдайний безликий запал з усіма належними з’явами й емоційними ускладненнями, у щось, чия чиста енергія була безмежно більша за надто тісні категорії добра і зла. Жити залежно від цього Ядра було дуже просто — це відключало почуття провини; у більшості людей іде ціле життя на те, щоби цього досягнути, — і часом вони досягають. Нам із Ніко знадобилося півжиття — без сумніву, через рак. Авжеж, саме рак став нашим спільником, дозволив такий абсурд, як вірність у шлюбі — адже кожен із нас, знаючи, що спільний час швидко стече, вже не намагався підтримувати кохання мізерними засобами, якими насичені довідники із сімейної психології; це завдання перебрала на себе хвороба — саме вона, керуючи нашими рухами, розкладом, задумами, дала змогу уникнути шаленої гонитви за щастям і занурення в нього. Ми зростали на чорному тлі — тож життя залишало нам розмаїття барв. Розфарбоване — отже, успішне. Моє життя мало колір щік Ніко, коли він прокидався посеред ночі, колір оптимістичних плакатів у коридорі лікарні, коли я чекала на завершення сеансу хіміотерапії, колір згадки про те, як, спостерігаючи за розвитком недуги, я відчувала катастрофічне скорочення відведеного нам часу. Минуле, навпаки, мінилося різними барвами, і я не раз у гіркі хвилини згадувала помилувану нами козулю, вінець на її голові і сонце на її лискучих боках. Я почувалася надзвичайною жінкою — не через здатність на самозречення, ні, через свободу, яку матеріальні труднощі домішували до моїх суджень, пам’яті і думок. Обов’язки зводилися до невпинного лікування, до прагнення скидатися гідно ззовні, аби убезпечити себе від вторгнення чужаків: достатньо було тільки хвороби, щоби заповнити потрібну для сімейної ідилії квоту упорядкованості і вагомості. З Ніко все решта перетворювалося на суцільну свободу — у радощах, гніві, гіркоті й надії, залежно від дня. Кожна емоція мала свій чистий колір — не ту тьмяну масть, що її вічне прагнення рівноваги надає найменшому запалові у звичайних подружжях.
Я сіла побіля Ніко, аж раптом побачила, як його безсила рука упала, не дотягнувшись до склянки; тоді я сказала: «Ніко, коханий, будь ласка, зосередься на Ядрі... Адже воно ще живе, хоч ти вже й не хочеш розмовляти... Поворушися трошки — і я побачу, що ти зрозумів». Я тримала його за руку і чекала, що він стисне її — так Ніко підтвердив би свою віру, на якій усі ці болісні місяці трималася наша мужність. Його рука не ворушилася — вона ніби померла в моїй долоні. Однак Ніко заговорив — звернувся до мене глухим стомленим
