День пса, Каролін Ламарш
Пес теж не мав на кого розраховувати. Та пам’ятаю, що нас зібралося із півдюжини — тих, хто хотіли його врятувати. Криками, жестами, стривоженим перешіптуванням край автостради ми щосили демонстрували своє безмежне — мов саме небо — безсилля. Були там дві жінки — перша вирішила не виходити з авта, а її приятелька-гладуха була дуже збентежена — і двоє чоловіків: дядько у чорному светрі і низенький далекобійник, що зістрибнув зі своєї фури і махав автівкам, щоб зупинялися. Гадаю, була там іще якась жінка, але на неї я не звернув уваги. Найбільше в пам’яті закарбувався далекобійник — перший, кого я побачив, як впав. Спочатку мені здалося, що він привертає увагу до мене, бо я досить довго лежав на землі, не в змозі перебороти біль у коліні. Та насправді — як і кожен із тих, хто зупинився, — він помітив собаку.
Чому ж я упав? Чи — радше — яка загадкова сила притягнула мій погляд ліворуч, до пса, що мчав уздовж насипу посередині автостради? Адже між нами досі нещадно гуділи авто. Зазвичай я дивлюся просто перед собою. Тому зробив висновок, що вже був готовий побачити пса, повернути до нього погляд, руки й кермо, спровокувавши неочікуване болісне падіння. Напевно, під час попередніх поїздок я, не усвідомлюючи цього, досягнув дна зневіри, що супроводжувалось погіршенням стану мого психічного здоров’я. Після дня народження Серджо, заявивши, що втратив роботу, я скочив на ровер і кинувся на автостраду. Еге ж, того ж таки вечора, хмеліючи від свободи і насиченого дощем повітря — і щовечора після того. Спершу я катався вночі, тримаючись правого краю, на смузі для термінової зупинки, призначеної для автомобілів «швидкої» і тих, хто зламався. Я мчав так, як зазвичай п’ють або накачують себе наркотою: очікуючи моменту, коли сп’яніння від надходження кисню у кров поєднається з гуркотом автівок і я впаду у непевний стан, коли кайф набирає подоби однорідного плаского сірого шляху; цей гостинець мав витіснити скажений вир похмурих думок — просто його усунути! Звикнувши, я став потроху ухилятись ліворуч, наближаючись до автівок, що тепер майже торкались мене, відчайдушно сигналячи, але швидкість залишала їхні скиглення далеко позаду. Пізніше я вирішив кататись удень, аби мене бачили — а може й арештовували б, хтозна; а у випадку рецидиву — бо я впертий, і рецидив річ цілком реальна — мене штрафувала б поліція, викликали б у суд, соромили б перед людьми. Цей додатковий ризик перетворив мої цілющі пригоди мало не на політичний маніфест, на виклик владі, які дозволили зведення автострад, знищивши стежки, зручні для прогулянок ровером і пахучі алеї з дерев і живоплоту, забруднивши повітря, звівши на пси спілкування — кожен тепер був замкнений у власній коробочці на колесах, яка ліпше, ніж будь-який інший витвір нинішніх технологій, наслідує форму труни. Цим автотрунам я протиставляв ніжне порипування ровера, змащений олією рух його м’язів, прозорість розуму, прив’язаного до чіткої прямої лінії, куди не мали права заїжджати автівки — лінії ризику, що тягнулась уздовж загального, всім дозволеного шляху.
У Серджо я заявив, що відчув насолоду, облаявши адміністраторку «Привіт, фруктів!». І коли того ж вечора стрибнув на ровер і гайнув на автостраду, я був упевнений, що насолода триватиме далі. Насправді ж, несподівано залишивши друзів, я покинув товариство людей, які мали роботу й причину, аби зібратись і повеселитися. І, тиснучи на педалі, самотній уночі, я реготав — атож, реготав, уявляючи їхні скорбні коментарі і легкий сором, легший за піт, який змивався ввечері під душем. Невдовзі — вже наступного дня — осідлавши ровер, я зрозумів, що не зможу потішатися самотужки, не в силах кинути людям в обличчя свою зверхню зневагу. Крутити педалі — нелегка праця, подібна до скаженого творення чогось усередині мене, чогось безформного, зухвалого і водночас крихкого — мов моремур серед розбурханих хвиль. Але твориться це на сірому тлі шосейної смуги — немає ні моря, ні явної небезпеки — то нащо крутити, заради кого?! Нині мені здається, що я сів на ровер, аби не вбити себе, тобто усвідомивши свою слабкість, — і метою пригоди було якнайдовше тиснути на педалі, з неможливістю, достатньою, аби навіть думка про самогубство щезла! Та щойно відчувши себе урятованим, я побачив собаку — і перед очима постали добровільні перегони не на життя, а на смерть. Тієї ж миті я поточився.
Більше на ровер я не сідав. Рана поволі затягувалась. Учора відпав струпик, а по краях побрижилась шкіра — ніби невидима нитка стягнула її навколо щілини з відкритою пурпуровою плоттю, що нагадувала відкрите портмоне. Шрам не зникатиме довго — можливо, збережеться аж до смерті, а померти я хочу років у вісімдесят, як і всі. Як і всі, я щодня гнатиму від себе думку про смерть. Скоро переконуватиму себе, що мої лиха — ніщо порівняно з негараздами безробітних мого віку. А може, вони — ці біди — незрівнянно більші... Оскаженілий пес, що мчить, достоту один із тих механічних зайців, яких пускають перед зграєю гончих. Різниця у тому, що гончих немає, ніхто його не переслідував, ніхто не цікавився ним... І для нас — ще молодих, здорових, розкішних, наділених досить високим ай-кью — не так вже й погано мчати щодуху без переслідувачів, не відчуваючи, що тебе хтось шукає, що до тебе байдуже всім, навіть найкращим друзям. То куди ж ми несемося?! Й навіщо? У жодній із автівок, що їх могутній і байдужий діловий Гольфстрім щодня кудись рухає, для нас не знаходиться місця. Кому, скажіть, захочеться зупинитися заради вочевидь пропащої справи?
Учора до мене навідалася Лаура. Каже, що я досі тягну за собою осуд батька, а у широкому сенсі — тягар Заходу, що його в пам’ять про греків звуть «демократичним», хоча він і досі намагається витіснити з лав суспільства гомосексуалів. «Але навіщо засмучуватися через
