Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

З'їздів було два.

В Троїцькому Народному домі — з'їзд делегатів від українців–військових, що найменував себе «Всеукраїнським військовим з'їздом». У приміщенні театру Соловцова — з'їзд представників Селянської спілки, який привласнив собі назву «Всеукраїнського селянського з'їзду».

Урочисте відкриття з'їздів призначено, проте, на різні години: «Військового» — на дев'яту, «Селянського» — на одинадцяту, бо обидва з'їзди мав відкрити голова Центральної Ради, і на обох же він мав бути обраний почесним головою.

Коли борода професора Грушевського майнула на кону Троїцького дому, сімсот делегатів звелись і гукнули, як і було домовлено наперед, з огляду на історичну традицію:

— Наші голови вам, пане отамане!

Грушевський вийняв носовичок і витер зволожені очі. Момент, справді, був історичний: гукали представники чотирьох мільйонів українців–вояків, мобілізованих до російської армії по всіх фронтах війни від Ерзрума в Туреччині аж до Печенги на кордоні Норвегії.

Грушевський простяг руку вперед і кинув слова, наготовлені для початку промови:

— Ще не вмерла Україна, і слава, і воля, ще нам, браття молодії, усміхнеться доля…

Декламатор з Грушевського був ніякий, бо шепелявий, але були це слова, що зачинали державний гімн, — і сімсот перших лицарів відроджуваної української державності на повен голос гримнули, як один, у відповідь:

Доки гімн був доспіваний до кінця, чотирьох надто вразливих вояків, що билися в істериці, винесли з зали до фойє.

Грушевський оголосив порядок денний з'їзду: ставлення до центральної влади — Тимчасового уряду та Петроградської Ради; визначення тимчасової національної української влади; відношення до війни; армія.

Після того слово дістав делегат від українців–військових Західного фронту, бо на Західному фронті українців–солдатів лічилося найбільше: в армії Росшської колоніальної імперії чинний був принцип, щоб солдати воювали не на своїй національній території. Делегатом Західного фронту був Симон Петлюра.

Поява на трибуні Петлюри — в офіцерському френчі з слідами зрізаних погонів, — справила на залу подвійне враження. Половина аудиторії, переважно офіцерська, сприйняла це як образу мундира, — і заворушилась з невдоволеним гомоном. Друга половина, навпаки, загомоніла привітно, навіть почулися оплески: факт цей сприйнято як символ демократизму.

Петлюра скромно потупив очі і поквапився замирити обидві половини: батька рідної справи, ідеолога українського відродження, професора Михайла Грушевського він запропонував обрати на почесного голову з'їзду.

Сімсот вояків в офіцерських френчах і солдатських гімнастерках десять хвилин гукали «слава» — і, віючи білою бородою, почесний голова почав сходити з трибуни, захитуючись від хвилювання. Підтримати дідугана кинулась його секретарка панна Софія Галечко, — єдина жінка на з'їзді, але її встиг випередити сам Петлюра.

Симон Петлюра випростав обидві руки — цей жест, він це знав ще з часу виконання у драмгуртку ролей гонористих шляхтичів, виходив у нього особливо аристократично — і підхопив Грушевського за обидві руки, щоб таким способом дати дідуганові тверду точку опертя. Але заразом він використав цей показний жест і для зворушливого ефекту: він уклякнув перед Грушевським на одне коліно і поцілував йому старечу длань.

Цілувати батька в руку — стародавній український звичай, що символізує особливу шану й покору батькові, — сколихнув ще більше розчуленість присутніх: піднесені вигуки й оплески залунали ще дужче. І невідомий, експансивний та вірний народним звичаям скромний діяч у офіцерському френчі без погонів таким чином відразу здобув загальну прихильність.

Підтримуючи Грушевського за талію, Петлюра провів його за лаштунки, виказуючи по дорозі всіма можливими способами справді синівське піклування. Грушевського він ненавидів ще відколи — коли, бувши дрібним газетним репортером, бїгав для нього по монпансьє, яке, не куривши, Грушевський вживав замість цигарок. Але ж момент був надто історичний, — під який годиться забути всі колишні шпинання. Та й нинішній пост Грушевського на чолі відроджуваної нації був тепер такий, що перед ним варто було запобігти.

Він посадовив Грушевського в прольотку, власноручно застебнув шкіряний поліг і кланявся вслід — аж поки біла борода війнула за ріг Маріїно–Благовіщенської вулиці.

Таким поводженням Петлюри Грушевський був щиро зворушений і прийшов до висновку, що досі був надто суворий, вважавши Петлюру тільки зарозумілою нікчемністю, дрібним склочником та солоденьким підлабузником. І тут же наказав Софії Галечко, що незмінно супроводжувала його на дальше виконання високої місії, — занотувати прізвище Петлюри попереду всіх інших прізвищ у списку кандидатів до запроектованого «Українського генерального військового комітету».