Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

Продавець знизав плечима.

— Хіба я пам’ятаю? Це німецький. Він у нас уже давно. Ви хочете купити флакон?

— І не один! Шість флаконів.

— Шість?

— Еге ж, на перший раз шість. А далі й ще. Я ним торгую. Звісно, ви повинні щось скинути з ціни.

Продавець зацікавлено глянув на Керна.

— Емігрант?

Керн поставив флакон на прилавок і сказав з досадою:

— Ви знаєте, мене це запитання вже починає дратувати. Особливо в устах цивільних осіб. А надто, коли я маю в кишені дозвіл на проживання. Ви краще скажіть, скільки процентів скинете.

— Десять.

— Ви жартуєте! Що ж я тоді зароблю?

— Двадцять п’ять процентів, згода? — сказав хазяїн, що саме підійшов до них. — А як візьмете десять флаконів, то й усі тридцять. Ми просто раді здихатись цього старого непотребу.

— Непотребу? — Керн ображено глянув на хазяїна. — Це, коли хочете знати, першорядний одеколон!

— Може, й так… Тоді вам, напевне, досить буде двадцять процентів, — байдуже мовив той.

— Тридцять, не менше. До чого тут взагалі якість? Якщо ви скинете мені тридцять процентів, то хіба одеколон уже й не може бути добрий?

Продавець зневажливо скривився.

— Усі одеколони однакові. Добрі тільки ті, які роблено для реклами. Ось у чому весь секрет.

Керн обернувся до нього.

— Ну, цей давно вже не рекламується. Отже, по-вашому, він має бути дуже поганий. А коли так, то ви могли б і тридцять п’ять процентів скинути.

— Тридцять, — повторив хазяїн. — Вряди-годи його все-таки питають.

— Пане Бурек, — сказав продавець, — я гадаю, можна скинути й тридцять п’ять, якщо він візьме зразу дюжину. Питає його завжди один і той самий чоловік, та й він ніколи не купує. Ще й сам хоче, щоб ми в нього рецепт купили.

— Рецепт? Господи, ще цього нам бракувало! — Бурек підняв руку, наче захищаючись.

— Рецепт? — насторожився Керн. — Хто це хоче продати вам рецепт?

Продавець засміявся.

— Та один там стариган. Каже, нібито це його колишньої власної фабрики виріб. Бреше, звичайно. Ці емігранти чого тільки не навигадують.

Кернові на хвилину перейняло дух.

— А ви не знаєте, де той чоловік живе? — спитав він.

Продавець знизав плечима.

— Здається, адреса в нас десь валяється. Він її нам кілька разів давав. А навіщо вам?

— Бо це, мабуть, мій батько.

Обидва, і продавець, і хазяїн, втупили в Керна здивовані очі.

— Та невже? — перепитав продавець.

— Так, це, напевне, він. Я його вже давно шукаю.

— Берто! — гукнув схвильовано хазяїн до жінки, що працювала за конторкою в глибині крамниці. — У нас іще є адреса того добродія, що хотів нам продати рецепт одеколону?

— Ви про пана Штрама питаєте? Чи про того старого бевзя, що вже стежку втоптав до нас? — озвалася жінка.

— Ет, чорт! — хазяїн зніяковіло глянув на Керна. — Вибачте! — і швидко пішов до неї.

— Ото щоб знав, як шури-мури крутити зі своїми службовками, — бридко всміхнувшись, півголосом кинув йому вслід продавець.

За хвилинку засапаний хазяїн повернувся з папірцем.

— Ось адреса. Його звуть Керн. Пан Зигмунд Керн.

— Це мій батько.

— Справді? — Хазяїн простяг записочку Кернові. — Візьміть. Він уже тижнів три, як не приходив. Ви, юначе, вибачайте за ті слова… Самі розумієте…

— Та нічого. Я зразу ж піду туди. По одеколон прийду пізніше.

— Звичайно, звичайно! Це ж не горить.

Будинок, указаний у записочці, стояв на вулиці Тузаровій, неподалік від Критого ринку. На сходах було темно, вогко, тхнуло цвіллю й кухонними випарами.

Керн повільно піднімався сходами. Його схопило дивне почуття — він трохи боявся побачити батька після такої тривалої розлуки. А також він надто добре знав, що не слід сподіватися на щось хороше.

На третьому поверсі Керн подзвонив. Через хвилину за дверима почулися кроки, й у круглому вічку відсунулась картонка. У Керна вп’ялося чиєсь чорне око.

— Хто там? — непривітно спитав жіночий голос.

— Я хотів би поговорити з однією людиною, що живе тут.

— Ніхто тут не живе.

— Ну як же! Ви ж тут живете! — Керн прочитав табличку на дверях: — Пані Меланія Ековська, чи не так? Але я хотів поговорити не з вами.

— Ну от…

— Я хочу поговорити з одним чоловіком, що живе тут.

— Нема тут ніякого чоловіка.

Керн глянув у кругле чорне око. Може, вона правду каже — батько давно тут не живе? На серці в нього раптом стало порожньо від розчарування.

— Як же його звуть, того чоловіка? — спитала жінка за дверима.

Керн підняв голову, сповнений нової надії.

— Не можу ж я кричати це вам на весь дім. Відчиніть, тоді скажу.

Око зникло. Забряжчав ланцюжок. «Фортеця, та й годі», — подумав Керн. Він уже був майже певен, що батько тут. Інакше навіщо б ця жінка допитувалася?

Двері відчинилися. Дебела, червонощока, широколиця чешка зміряла Керна поглядом з голови до ніг.

— Я хотів поговорити з паном Керном.

— Керном? Не знаю. Тут такого нема.

— З паном Зигмундом Керном. Мене звуть Людвіг Керн.

— Та невже?! — жінка недовірливо дивилася на нього. — Це кожен може сказати.

Керн вийняв із кишені дозвіл на проживання.

— Ось, будь ласка, подивіться. Ім’я тут помилково написано інше, але прізвище — самі бачите…

Жінка перечитала весь папірець — це зайняло добру хвилину, — потім повернула Кернові.

— Родич?

— Родич. — Щось застерегло його не казати всієї правди. Він уже був цілком певний, що батько живе тут.

Жінка врешті надумалась.

— Його тут немає, — сказала вона.

— Ну, добре, — мовив Керн. — Тоді я дам вам свою адресу. Я живу в готелі. «Бристоль». У Празі я пробуду всього кілька днів. Але перед від’їздом я хотів би побачити пана Зигмунда Керна. Мені треба дещо передати йому.

— Правда?

— Так. Готель «Бристоль», Людвіг Керн, не забудьте. На все добре.

«Сили небесні! — думав Керн, спускаючись униз. — Оце сторожа! Чистий тобі Цербер. І все-таки… краще хай стережуть, аніж мали б виказати».

Він зайшов до аптеки по одеколон. Пан Бурек, угледівши його, кинувся назустріч.

— Ну як, знайшли батька?

На обличчі його відбивалась безмежна цікавість людини, позбавленої будь-яких вражень.

— Ще ні, — відповів Керн з раптовою стриманістю. — Але він мешкає там. Його тільки вдома не було.

— Ви скажіть! Бувають же отакі випадки, еге?

Спершись руками на прилавок, Бурек почав розводитися про всілякі дивовижні випадки, що трапляються в житті.

— Для нас це не дивина, — відказав Керн. — Для нас дивина — це скоріше тоді, коли все йде нормально. Ну, то як з тим одеколоном? Я зараз можу взяти тільки шість флаконів, на більше в мене