У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко
Приходить дрімота, та шпигання переборюють її, й у голову лізе всяка всячина — тісниться, але й відволікає та загаює час... Життя закладене в код обох статей, вони створюють рід, зачавши, родивши, виростивши і помноживши собі подібних, фізично й духовно, отож, саме вони — найсвятіша основа природи!.. «Береженого Бог береже», «Моя хата скраю», «Живий живим живе» — висновки природні, бо інстинктивні... Кажуть, «Пізнай себе сам!», а як, коли не наділений умінням бачити себе збоку, сам себе від себе відключити?!. Знання також приходять запізно, та й не знання, а здогадки, як стверджував ще великий Ньютон: «Самому собі я здаюся всього лише хлопчиком, який грається на березі океану, вишукуючи камінець, більш барвистий, ніж інші, і це при тому, що перед ним лежить абсолютно недосліджений океан істини.»
Болі, смикаючи, дошкуляють Петрові, а ще й напарник стогне і дратує його, тож нічого не лишається, як нарікати подумки на Зіну Сергіївну, що сьогодні була до нього особливо безжальною при масажуванні ніг: «Ти їй, хоч і розірвись, кричи, а вона своє чинить!» — не знає, чи клясти, чи хвалити масажистку.
Близиться північ, у навушнику шкварчать останні вісті: «Радянсько-фінляндський конфлікт розв'язано!» — Нічого собі конфлікт! — «Ведуться взаємовигідні обміни думками в області економіки... Фінляндія не буде брати участі у ворожих до Союзу коаліціях.» — Ніби вона її брала до «конфлікту»?!. Гнів і осуд вождя й уряду повнять Янчука так, що він більше слухати тих вістей не може! «Повні облуди, тенденції й шельмувань! Як можна називати конфліктом оте смертовбивство при сорокаградусних морозах?! Оте людожерство й самоїдство?!. А про Маннергейма ні слова!.. Цинізм, підступність і підлість замість жалоби за полеглими й каліками... У фінів, звичайно, траур, бо — вже вкотре! — втратили шмат рідної землі!»
Якийсь комдив розпинається про героїзм Радянської Армії, захлинаючись радощами і за кожним реченням повторюючи ім'я Сталіна, Янчук же вбачає в тому безмежність цинізму й божевілля, згадуючи слова Леся Гомона перед від'їздом на Сумщину: «В них або ти бог, або ніхто! Середина не для них! Ніде на землі не було стільки властолюбців, самочинців, тиранів і деспотів, як у них, всі інші — від Нерона до Гітлера й Муссоліні — пігмеї проти Леніна-Сталіна, яких російщина пристебнула до Маркса-Енгельса, зробивши іконою!..» — «А таки так! Бр-р-р! Вісті знову у сім поверхів повторюють про велич Коби! Параноя! Холуї, хами, лакизи — раби деспота!.. А як же?! В тіні Маркса-Енгельса-Леніна, під серпом, молотом і червоною зіркою вони паразитують при престолі, намісники, і несть їм числа, проклятим!.. Великий друг, батько, вчитель, вождь, геній, творець епохального вчення?! — Душогуб насправді! Недолюдок! Інквізитор! Катюга! Мракобіс! Будь проклятий навіки!..»
Петро знову згадує слова Гомона: «Росія завжди лишалася суто азійською, хоч ніби й намагалася європеїзуватися — Олександр Перший благословляв прожекти конституції волі і права народів на незалежність, а чим скінчилося? Аракчеєвщиною! Як і у всіх попередників та послідовників! Отже, іншими в Росії вони бути не можуть, і твердження, що без поневолених народів Росія не життєздатна, вірне! Лише як імперія! „Починається земля, як відомо, від Кремля!“»
Кашель сусіда заважає Янчукові продовжити тему, — він і сам пережив подібні тортури у перші поопераційні дні, коли, здавалося, в ньому обривалося все живе, — і викликає співчуття та навіть захоплення професором, що нікого не турбує натисканням кнопки, заслуговуючи на славу терпеливого, сильного, вольового і свідомого необійдності післянаркозного стану Спроби не реагувати виявляються безрезультатними, тож Петро згадує приклади з історії: наприклад, Сократа чи Емпедокла.
В палаті появляються няня з сестрою і чимось вгамовують кашель професора. Радіо давно вже мовчить. Палата сповнюється тишею, і недужі, зітхаючи й схлипуючи, поволі засипають, набираючись сил для подальшої боротьби за життя.
Ні другого, ні третього дня сестриця Юля не появилася, захворівши грипом, але на четвертий день прийшла із Варею Чмих, влаштувавши Янчукові справжнє свято! Варя принесла йому збірочку віршів Надсона, сторінки якої були перекладені засушеними листочками таких яскравих і божественних кольорів, що й уявити важко! Гостя ледь упізнала у хворому Грицевого товариша, але обережно сказала, що він зблід лише трохи і голос його став якимось скрипливим. Побула вона дуже недовго, але згодилася написати Грицеві, щоб той привіз йому програму, передавши вітання Зіні Горбач.
Завдяки зменшенню болів у Петра та помітному покращенню стану професора сусіди тепер проводили час у розмовах, тож Янчук міг ділитися своїми думками та враженнями, а головне — подовгу слухати Михайла Ароновича Крона. Петро повертався до життя, що явно світлішало в перспективі, — при підсиленому харчуванні він міг уже сидіти в ліжку. Його однопалатник був потішним до кумедності співбесідником, але якимось наляканим: не заперечуючи Янчукових осудів агресивної війни з фінами й сатрапа-вождя, він відповідав таким сумбуром заперечень і так нерозбірливо, що його мимрення зрозуміти було іноді неможливо.
Якось пізньої ночі він таки розщиросердився, коли Петро попросив його охарактеризувати постать Троцького у революції, але та відповідь була замішана на осуді: «селянство було матеріалом, як сіра маса», «навіть Ленін поціновував терор, хоч і афішував колективне керівництво в партії», «Лев Давидович осуджував режим і некарність владопосідачів, а будучи маніяком революції, запевняв, що й умре з вірою в комунізм майбутнього.» Професор знав досконало і дружин Троцького, і дітей та братів-сестер, хоч тим і не вихвалявся, вдаючи швидше скупого, аніж щедрого. Соратники-ленінці були також йому знайомі.
— Виїхав він на Принцові острови, потім у Францію, Норвегію і нарешті в Мексику, звичайно, боячись атентату. Його переслідували різні агентури, четверо його соратців-секретарів були вбиті у вигнанні, а син, старший брат і сестра — у Союзі...
— То живих його родичів не лишилося?
— Лишився онук Сєва, що переховувався в діда, але не відаю, де він тепер, — змовк професор.
— Даруйте, а хто були ті переслідувачі протягом усього його закордонного життя? — допитувався Янчук, тішачись нагодою.
— Їх багато і не всі відомі. Першою була Сільвія Агелофф, секретарка й перекладачка, другим — Марк Зборовський, який украв частину його архіву, увійшовши в довіру до сина, третій — якийсь чекіст Ентинг, четвертий — Рамон Маркадер, він же — Рамон Іванович Лопес, що став недавно Героєм Радянського Союзу.
— А чи мав Троцький фундаментальні праці комуністичного спрямування? — не відставав Петро.
— Тяжко сказати, не прочитавши. Теоретичних і філософських розробок у нього
