На білому світі - Микола Якович Зарудний

— Ходімо, я покажу вам книжки.— Господиня провела Олега й Світлану в кімнату.

— Замучить мене цей Підігрітий,— скаржився Динька.— Приїхав з наради і заходився: давай мені ініціативу! Щодня давай йому ініціативу.

— Яку ініціативу? — спитала Наталка.

— Каже, щоб була в селі агітація і пропаганда. Ми з Іваном Івановичем Лісняком уже тиждень ночами лозунги пишемо. А оце викликав, наказав організувати пересувні бібліотеки і розносити книжки та газети по хатах.— Динька забрав з полиць всі книжки.— То я тепер не знаю, чи мені в сільраді щось робити, чи бігати по бригадах… Ти, Наталко, хоч допоможи Світлані попереписувати ці книжки, а я вже тоді покличу хлопців— і хай носять.

— Я допоможу,— погодилась жінка.

— Довіку не забуду,— приклав руку до грудей Динька.— До речі, ти комсомолка?

— Колись була, ще в школі…

— Ми тебе знову приймемо,— пообіцяв Олег.— Це нічого, що ти замужем… Будеш читати лекції про дружбу і любов…

— У тебе теж є досвід,— зауважила між іншим Світлана.

— Дівчата, з честю виконаємо вказівку товариша Підігрітого! — вигукнув Динька і підхопив в'язку книжок.

У сільраді на столах, на підлозі і на підвіконнях лежали купи книг, з обшарпаними палітурками і зовсім нові, ще ніким не прочитані.

— Дівчата, якщо ви дасте раду оцим скарбам людської мислі, запишете кожну книжечку, а потім з них укомплектуєте шість бібліотечок, то вас не забудуть нащадки, і я потисну ваші руки. Бажаю успіху, а сам лечу складати зведення і думати над новою ініціативою.— Динько налив у засохлу чорнильницю води, помахав рукою і зник.

Через кілька годин під стінами вишикувались рівненькі рядочки книг. Динька приніс печива, цукерок і дві пляшки лимонаду.

— Успіх вирішує матеріальна зацікавленість! — проголосив він і знову кудись побіг.

Дівчата гризли карамель і запивали лимонадом.

— Ти вже звикла у нас? — підсіла до Наталки на підвіконня Світлана.

— Я все життя прожила в місті, Світлано…

— А я, здається, ніде не могла б жити, крім Сосонки…

— Людина до всього звикає. Вийдеш заміж, і завезуть тебе в Москву або на Сахалін… Чи не поїдеш? — засміялась Наталка.

— Я, мабуть, не вийду заміж,— здригнулись руді бровенята Світлани.

— Чого?

— Так,— прошептала.— Бо кращі за мене є…

— Ти що, ні з ким не дружиш?

— То один проведе додому, то другий, а серйозного нічого… Колись Кутень ходив, а потім біля Степки почав упадати. Ця Степка всім голови позакручувала… А я не вмію з хлопцями так, як вона… Хі-хі та хи-хи… Інколи на мене такий жаль нападе, що не хочеться й з хати виходити,— поскаржилась дівчина.

— І тобі ніхто не подобається?

— Подобається,— призналась Світлана.— Юхим Сніп… Тільки ти нікому не кажи, Наташко.

— А він знає?

— Ні. Він теж за Степкою сохне. Пісню про неї склав. А вона на нього й дивитись не хоче. Дурний Юхим…

— Я і не знала, що в неї залицяльників стільки. Подумаєш, красуня!

— Еге, ще й артисткою хотіла стати, на кіностудію їздила! Не бачили там таких! Якби я хлопцем була, то й не глянула б на неї,— запевняє Світлана і не дуже впевнено додає: — Бо краса не на лиці, а в серці…

— Звичайно,— поспішно погоджується Наталка. Світлані дуже приємно, що і Наталка думає так, як вона. А що б сказала ця жінка, якби знала все про Степку! Дівчина довго вагається, а потім все ж вирішує розказати.

— Ти гадаєш, що Степка за Кутня вийде? — починає здалеку.— Він уже раз сватався, то ледве в двері втрапив… Знаєш, на кого вона мітить?

— Ні,— тенькнуло серце в Наталки.

— На Платона. Їй-богу,— забожилась Світлана.— Тільки ж ти не кажи йому. Оце така Степка. Думає, якщо посиділа колись з Платоном вечір, то вже й причарувала…

— Хай чарує… Приходила якось,— пригадала Наталка.— Плаття модне, туфлі на шпильках, іде, мало не переломиться.

— М'яса в рот не бере, щоб не погладшати,— запевняє Світлана,— і хліба не їсть. На самій картоплі сидить. А в тебе, Наташко, все одно талія тонша… Я теж колись була, як лозинка.

— Хіба Платон часто зустрічався з нею? — думає про своє жінка.

— Може, колись провів з клубу… Тоді він ще хлопцем був. А тепер жонатий. То чого ж ти сім'ю розбиваєш? — звертається до невидимої суперниці Світлана.— А я, каже, його люблю… Ти бачила таку навіжену? Інша хоч би й полюбила, то мовчала…

— Любові не приховаєш, Світлано…

Наталка поверталась додому, сповнена якихось сумних передчуттів. Невже отак завжди між Платоном і нею стоятиме Степка зі своїм коханням? Рано чи пізно, Платон повинен буде вибрати. Як це принизливо чекати: виберуть тебе чи іншу… Жінка прискорює ходу, їй хочеться швидше прийти до хати і розповісти чоловікові про все, що вона передумала.

Васько, побачивши Наталку, гукнув:

— Платоне, прийшла!

Гайворон вибіг з садка і кинув під ноги Наталці фуфайку:

— О, світло очей моїх, де ти ходиш? Ми з Васьком, щоб не вмерти з голоду, наварили галушок і просимо тебе до столу!

Від такої зустрічі, від Платонової усмішки в Наталки пропала злість. Вона розповіла, як прийшли Олег зі Світланою і забрали її, як Динька частував дівчат цукерками та лимонадом.

— Він жартує з вогнем! Я викличу Диньку на дуель, або Васько підстрелить його з рогатки,— пообіцяв Платон.— Як галушки?

—