На білому світі - Микола Якович Зарудний

Коляда поспіхом вийшов з кабінету, і в бухгалтерії побачив агронома. Той, скоцюрбившись, спав на лаві.

— Ти чого тут вклався? — шарпнув за сорочку.

— Ночувати ніде,— протер кулаком очі Дмитро.

— А в Маланки?

— Та незручно, бо вона той,— показав на живіт, — ще на мене люди подумають…

— Що «той»? — зблід Коляда.

— Ніби ви не знаєте,— зухвало засміявся Кутень.— Скоро на хрестини покличе. Сама сьогодні сказала… Хіба ви не прийдете?

— А мені що до того? Мало хто там вилежувався.

— Не знаю,— знущався агроном,— а ваші чобітки частенько бачив за дверима в сінях, Семене Федоровичу…

— Ти, Кутень… твою мать, язика прикуси! Бо я можу…— Коляда так і не сказав, що він може, бо Дмитро зірвався з лави і кинувся до нього.

— Що ви можете?! — кричав хлопець.— Брехати ви можете, та й більше ні хріна! Та я вас зараз…

— Митьку, чого ти? Я ж так… Вирвалось від нерву… Ну, до мене підеш жити, скільки там того діла,— згас войовничий запал у Коляди.— От напасть. Ще й бабу пришиють… Не мав я до Маланки ніякого касательства, Митьку. Хіба коли чарку зайдеш випити. От люди!.. То підеш до мене?

— А куди ж мені йти?

— То прошу, прошу,— запобігливо відчинив двері Семен Федорович.— Ще як і ми з тобою почнемо сваритись, то не буде добра, не буде…

Біля Гайворонового подвір'я Коляда притишив ходу і штовхнув Кутня в бік:

— Бачиш? Клуб відкрили, телевізорчика винесли, наскликали півсела… Інтелігенція!

Кутень і собі зазирнув через ворота: на подвір'ї, біля телевізора, сиділо багато людей. Перед ними на екрані вибухав шаленою пристрастю ревнивий Отелло.

— Отак, телевізорчики купляють, веселяться,— гугнявив Коляда.— Живуть люди. А тут робиш, робиш — і ніякої тобі радості…

Кутень мовчав.

У Сосонці світанки народжуються за Видубецькими горбами. Це так кілометрів з п'ять буде від села, якщо йти навпрошки через поля. Ніякі астрономи не зможуть заперечити цього, бо мале й старе знає, що з-за тих горбів сходить Сонце.

З діда-прадіда небесне світило і сосончани живуть у великій дружбі та любові. Сонце добре знає всіх, хто живе в цьому селі, і не ображається, якщо навіть малюки-безштаньки звертаються до нього на «ти»: 

Сонце сходить раненько, але йому ніколи не вдавалось встати раніше за людей. Влітку воно пробувало виглядати з-за Видубецьких горбів, коли ще чорти й навкулачки не бились,— і запізнювалось, бо вже ходив полями Ничипір Сніп, клепав щось Мирон Мазур, видзвонювали дійниці і порався біля коней Савка Чемерис. До речі, цей Савка Чемерис був з Сонцем запанібрата: лаяв його на чім світ стоїть, коли воно нестерпно пекло, і з викликом, навіть улітку, носив стару солдатську шапку-вушанку…

А ось Ничипір Сніп завжди усміхається Сонцю, коли воно сходить. Хороший чоловік цей Сніп. Сонце не відає, чи є в нього хата, бо завжди бачить Ничипора в полі або в майстерні…

Сонце знає, що Ничипір Сніп не вірить ні в бога, ні в чорта, а поклоняється тільки йому, Сонцю. Він і інших привчає до цієї віри сонцелюбів. Щодня його хлопці-трактористи стрічають і проводжають Сонце в полі. Від такої людської шани інше б світило загордувало, а Сонце — ні… Бо знає, що без цих людей воно б не змогло зробити стільки добра на землі. А так разом вони — Сонце і люди — викохали оці лани хліба, яблуневі сади і ці милі соняшники… Знав би Місяць, яке це щастя — помагати людям, то, наперекір усім законам природи, став би Сонцем, а не байдикував у нічному небі і не вихвалявся перед зорями, що про нього стільки складено пісень…

Сьогодні Сонце вперше побачило в Сосонці високу чорноброву дівчину. Вона вийшла з хати Платона Гайворона і зупинилась на городі, вражена чарівним світанням. На картоплинні, на квітах вигравали діамантами краплини роси, над Видубецькими горбами багряніли хмари, щебетали пташки.

«Невже ти вперше побачила, дівчино, як я сходжу?» — запитало Сонце.

«Я бачила, як ти сходиш у місті. Ти з'являлось з-за високого похмурого будинку, і я не помічала твоєї краси,— подумала Наталка.— А тепер ти інше, Сонце!»

«Ти щоранку виходь зустрічати мене, і я вселю в твоє серце радість буття та запалю в твоїх очах вогонь»,— сказало Сонце.

«Добре»,— усміхнулась дівчина і почала слати постіль у садку, під яблунею.— Ти не ображайся, Сонце, що я стелю в холодку. Тут буде спати Платон. Він зараз прийде з нічної зміни, і йому треба спочити».

Платон нечутно підійшов до Наталки і, коли та нагнулась, підхопив дружину на руки. Вона зойкнула від несподіванки і міцно пригорнулась до чоловіка. Платонів чуб лоскотав її обличчя, потріскані губи шепотіли:

— Люблю, люблю…

— І я…

— Що тобі снилось?

— Я не знаю… Може, ти… Боже мій, ти весь у солярці. Давай під душ!

Душем іменувалася стара бочка, яку прикотив з поля Васько і встановив на стовпцях. Бочка велика, відер на тридцять, але завжди була повна — Васькова гвардія старалась… Любителі голубого екрана товклись біля воріт уже зранку, хоча малий Гайворон усіх попереджував, що денні передачі бувають лише об одинадцятій годині. Кілька вицвілих проти сонця голівок і зараз виднілись біля перелазу.

Поки Платон купався, Наталка