На білому світі - Микола Якович Зарудний

— Чого тобі?

— Вислухай мене, Степко.

— Я знаю, що ти скажеш… Але я не повірю твоєму жодному слову.

— Я люблю тебе.

— Нема ніякої любові. Є тільки страждання… І ти не ходи за мною.

— Степко, є любов, є,— прошептав Кутень.— Якої ти хочеш любові? Я все зроблю для тебе.

— Мені не треба нічого.

Шарпнула за повід, і Гнідко слухняно обійшов Кутня.

— Я знаю, кого ти любиш, але хіба ти потрібна йому? — крикнув навздогін Дмитро.— Вернись!

Де там. Тільки тупіт копит…

Степка тепер і ночувала в літньому таборі. Доярки, попоравшись, їхали додому, а вона залишалася сама. Навіть підпасичів відпускала. Вони заганяли худобу до обори, випрошували в Степки грошей «на кіно» і, забувши про втому, мчали польовими стежками до села.

Насувалась ніч, але не стихав гомін на полях. Повзали пшеничним ланом комбайни, снували автомашини, навантажені зерном, надривно гули трактори, краючи землю важкими плугами. Цей гомін нагадував, що вона не самотня в нічному полі. Степка розгнічувала багаття і годинами просиджувала, дивлячись, як злітають у небо іскристі рої.

У глибині душі дівчина надіялась, що, може, на цей вогник прийде він. Та минали короткі липневі ночі, а він не приходив… Степці видно звідси далекі, тьмяні відблиски фар,— то Платон оре. А хіба він не бачить цього багаття чи не знає, хто запалив його?

Уже спалахують ранкові зірниці, а Степка все ще сидить біля згаслого вогнища. Вона шукає у своїх думках хоч якоїсь втіхи для себе і не знаходить. У неї лиш зріє нестримне бажання завдати йому болю, хай бачить, що в неї нема тепер ні радості, ні щастя. О, він ще не знає Степки!

Холодно. Низько стелиться туман. Зморена безсонням і думками, дівчина йде у маленьку хатинку з фанери, де стоять бідони. Оберемок сіна, засланий білим рядном,— її постіль. Здається, що Степка не встигла й заплющити очі, як уже збираються доярки, виносять бідони: не заснеш. Степка біжить росяним лугом до Русавки і, роздягнувшись, стрибає у сонну воду. Потім доярки частують її парним молоком, свіжим хлібом і медом. Прибігають заспані підпасичі з торбинками через плече, відчиняють обори і женуть череду на пасовисько.

Щоранку хлопчаки навперебій розповідають Степці зміст фільму, який вони бачили вчора, з усіма подробицями і своїми коментарями, опускаючи лише ті місця, де герої цілувались або поводились не досить пристойно. Між іншим повідомлялось і хто був у кіно, хто з ким сидів та про що розмовляв. Не було для них секретом і хто кого проводжав додому. Після цієї інформації хлопці залишали Степку саму і до обіду грали в дурня або читали. Останнім часом їм приносили сюди книжки Васько і Алик Коза.

Степка чула, що Наталка зі Світланою розвозять книжки по всіх бригадах. Макар Підігрітий дав їм однокінного візка, вони набирали книжок, а в кооперації — дрібного товару, і їздили по всіх полях, читали газети в обідню перерву біля молотарки, роздавали книжки і торгували. До літнього табору тваринників вони ще не заїжджали, а хлопчаків з книжками прислали. Степка розуміла, що Наталка не хоче зустрічатись з нею. І не треба, вона може обійтись і без її літератури. Степка демонстративно забракувала всі книжки, що пропонував їй Васько, і взяла тільки брошуру «Як згодовувати солому худобі» якогось автора з довгими вченими титулами та подертий, п'ятирічної давності, журнал мод.

В обід хлопці погнали корів до табору, і Степка залишилась сама. Перегортала брошуру. Вчений дуже мудро повчав, як треба різати і запарювати січку.

— Добрий день,— привітався хтось. Дівчина підвела голову: Юхим.

— Здрастуй. Я не помітила, коли ти й підійшов.

— Ти взагалі мене не помічаєш… Я ось тобі приніс батьків подарунок,— Юхим розмотав хустинку і подав маленького золотого годинничка.

— Знайшов?! — зраділа вона.— Ой, іде! Справний! Де він був?

— Від старої скирти солома залишилася, а мені орати треба,— розказував Юхим,— то я подумав: давай згребу її і спалю. Взяв у хлопців вила і почав згортати. Коли щось заблищало, дивлюсь: годинник…

— Спасибі тобі, Юхиме! Батько зрадіє…

— А ти?

— Буду носити і тебе згадуватиму… Ремінчик згнив…

— Я нового куплю, чи не візьмеш?

— То купи,— промовила невпевнено.

— Славно намалював тебе Іван Іванович, як жива,— не зводив зі Степки погляду.

— Це тобі здалось, бо не бачив давно.

— Давно,— зітхнув Юхим.

— А чом не приходив?

— Ти все знаєш, Степко… Колись приходив, а зараз… Був час, коли хотілось втекти світ за очі…

— Чого?

— Щоб забути.

— Все минає, Юхиме.

— Ремінчик згнив, а золото залишилось… Правда, що ти за Кутня заміж виходиш?

— Ні…

— Все ще сподіваєшся?

— Ти про що?

— Ех, Степко, Степко… Чому ти не хочеш подивитись правді в вічі?

— Я нічого не можу вдіяти з собою, Юхиме,— сказала після довгого мовчання.

— Любиш його? — з докором запитав хлопець.— Весь вік будеш страждати?

— Ні!

…І знову ніч. Згасло багаття біля фанерної хатинки, і Степка не підкладає хмизу — він не прийде на цей вогник. Але вона мусить побачити його, зараз, негайно, щоб покласти край сумнівам і мукам.

Дівчина пронизливо свиснула, заїржав Гнідко.

— Іди сюди, дурнику,— підтягнула попруги і скочила в сідло.

У світлі фар Платон побачив постать вершника, що раптом виріс перед трактором.

— Степко, ти ж могла під гусениці попасти! — Платон