На білому світі - Микола Якович Зарудний

Дмитро підійшов до хати Гайворона, але не наважився переступити порога. Кудись поділись усі слова, що він їх мав сказати Платонові, і ноги ніби вгрузли в землю. У хаті хтось співав. Низький грудний голос випрошував у долі кохання. Кутень навшпиньках добрався до причілкового вікна і заглянув у кімнату. У тьмяному відблиску телевізора він побачив принишклі постаті людей, а на екрані тоненьку дівчину з великими очима. Дівчина ходила поміж столиками, за якими сиділи молодики в чорних костюмах та вдавали, що все це їх дуже цікавить. Дівчина, заплющивши очі і похитуючи стегнами, наближалась. Дмитрові здалось, що коли вона ступить ще один крок, то неодмінно зійде з екрана і впаде на руки Савці Чемерису, бо він сидів найближче. Але дівчина хрипко прошепотіла довге «а-а-а-а-а» і, моргнувши Савці, зупинилась.

— Хтось під вікном стоїть, запроси, хай заходить,— сказала Наталка чоловікові.

Платон, переступаючи через зморені денними походами тіла Васькової гвардії, вийшов на подвір'я.

— Хто тут?

— Це я, Кутень…

— Чого під вікнами бродиш?

— Я… до тебе.

— Коляда підіслав?

— Ні, я… поговорити.

— Я з падлюками не розмовляю,— важко дихав Платон.

Дмитро відступив на крок і вперся спиною в розлогий кущ пахучих троянд. Сотні колючок вп'ялись у тіло, але хлопець не мав сили поворухнутись.

— Будеш бити? — прохрипів гість і затулив обличчя фуфайкою, яку тримав у руці.

Гайворон вирвав фуфайку:

— Ти чого з себе блазня корчиш?

— Я не хотів, я не хотів… Мене примусили. Мене батько бив.— Кутень все ще тримав руки перед собою.— І ти мене, Гайвороне, бий. Бий!

— Ти що, божевільний?

— Я не хотів. Я злякався.

— Наволоч ти, Кутень.— Платон кинув йому фуфайку і пішов до хати.

Як неприкаяний блукав агроном нічними вулицями села, не знаючи, куди поткнутись. Його лякали освітлені вікна і люди. Побачивши хлопців і дівчат біля сільради, перестрибнув через рів та, збиваючи росу з картоплиння, побіг до Русавки. Мокрий, без фуфайки, в порваній сорочці, Дмитро викарабкався на високий кам'янистий берег, а потім по скелях добрався до урвища. Внизу, в гранітних брилах, пінилась Русавка.

Один крок — і все скінчиться… Завтра знайдуть Дмитрове розтерзане тіло, й тоді Гайворон пошкодує, що не вислухав його. Приїде батько і повзатиме на колінах… Хай повзає. Він, він винен у тому, що син його виріс безвільним слизняком… А що ж буде зі Степкою?

Ніколи, ніколи він не обніме її гнучкого стану. Хтось інший цілуватиме її. Хай цілують…

Дмитро наблизився до урвища і здригнувся: у темряві скелі здавались казковими потворами, холодом дихнула ріка, страх скував Кутня. Він присів і навкарачки відповз назад. Далі, далі від цього страшного місця, де причаїлась смерть. Боявся звестись на ноги, м'яв коліньми, руками прибережну траву і кізяки, тікаючи від урвища. Чому він мусить умерти? Чому? Та плювать йому і на Гайворона, і на Коляду, і на батька! Він житиме. Житиме! Цілуватиме Степку. Вона буде пручатись, а він отак… отак… Він стане матросом. Хай тоді погляне на нього Гайворон. Хай позаздрять йому всі… Швидше звідси…

Маланка відчинила Дмитрові двері і відсахнулась:

— Де це ти так обрейдався?

— У полі був… роса…

Поки він умивався, Маланка поставила на стіл вечерю — макітерку млинців і сметану. Кутень випив чарку горілки і розсміявся:

— Живий! Ха-ха-ха…

— Здурів,— сказала Маланка і потягнула з жердки хустку, щоб прикритися, бо лиш тепер збагнула, що стояла в самій сорочці.

Уминаючи млинці, Кутень обмацував очима повнотілу Маланку. У неї пишні груди і чомусь підозріло випинається живіт. Зараз ще вип'ю горілки і підійду до неї, пригорнуся… Як добре бути живим! Ні, хай піде в ту кімнату, а я прийду. Не прожене… Ніхто ж не дізнається. А йому так хочеться жіночого тепла…

Кутень чув, як Маланка вмощувалась у ліжку. Серце несамовито билось у Дмитрових грудях, у горлі пересохло. Він вимкнув світло і підійшов до дверей… Ну, сміливіше. Ти ж міг бути мертвим, а зараз живий… Плюй на все і втішайся життям. Застугоніло в скронях, перехопило дух, і він упав на ліжко до Маланки.

— Ой! — крикнула вона і прикрилась подушкою.

— Це я, Маланко… Змерз, погрітись хочу.— Холодні пальці торкнулись її стегон.

— Геть від мене, стерво! — Жінка зіскочила з ліжка і виволокла Дмитра на кухню. Перше ніж він опам'ятався, молодиця схопила рогачі і оперезала ними в смерть переляканого квартиранта.

— Ах ти ж, зінське щеня! Та я ж тебе вузлом зав'яжу і на смітник викину! — І знову рогачами — хрясь. Зламались.

— Я хотів запитати… де сірники… а ви подумали,— десь у кутку хлипав Кутень.

Маланка увімкнула світло і, розмахуючи зламаним рогачилном, виштовхала Дмитра на середину хати.

— Сірників йому треба! Хіба я їх у пазусі ношу? Я тобі, хлопче, як присвічу, то світу божого не побачиш!

Мабуть, для завершення виховної роботи ще раз вперіщила Кутня по плечах.

— А тепер, сучий сину, лягай спати і щоб вранці мені рогачі були справні!

Засинаючи, хлопець подумав, що краще б він оце зараз лежав на дні Русавки…

Вранці Маланка й словом не згадала про нічну пригоду, і Дмитро був їй вдячний за це. Він довго вистругував біля хліва рогачилно, не наважуючись зайти до хати. Жінка покликала його снідати. Стіл був засланий білою скатеркою, на скатерці — свіжий хліб, цибуля і яєчня.

— Сідай,— поставила пляшку самогону і налила дві чарки.— Вип'ємо на прощання, Дмитре Васильовичу.