На білому світі - Микола Якович Зарудний

Після вечері Платон зібрався на роботу, Наталка провела його через городи на леваду. Навкруги не було ні душі, тільки бовваніли у сутінках копиці сіна, наче куполи казкових соборів, що виростали з землі.

— Ти стомилась сьогодні, Наташко?

— Ні… Я зраділа, коли прийшов Олег і забрав мене…

— Я тебе нікому не віддам, нікому.— Платон говорив так, ніби їм справді загрожувала розлука.

— Любиш? Розкажи, як ти мене любиш.

— Я не вмію говорити про любов, Наташко, але інколи думаю, що не міг би жити без тебе.

— Інколи?

— Так. Тоді, коли я бачу твої сумні очі… Я все розумію, Наташко, знаю, як тобі тяжко просиджувати самій днями й ночами… І, може, ти проклинаєш оцю Сосонку.— Гайворон покусує стебельце полину.

— Не говори так, Платоне. Я ж сама приїхала…

Наталка поклала голову на його плече і легко ступала по скошеній траві. Платон був поруч, її Платон. Чому ж вона мусить думати про якусь Степку? Хай вона кричить на весь світ про свою любов, хай хизується своєю красою, що їм з Платоном до того? Що?

— Платоне,— потягнулась до нього жадібними устами Наталка,— поцілуй мене…

Відчула на його губах гіркий присмак полину і впала на пахучий росяний покіс…

Ні в кого в усій Сосонці не було такого високого і славного паркана, як у Макара Підігрітого. Навіть Михей Кожухар, довгий, як жердка, не міг заглянути через нього. Двометрові дошки були підігнані щільно, а над ними простягся дашок з оцинкованої бляхи, щоб не замокало. Люди, йдучи вулицею, могли побачити лише дах і димар Макарової хати. Паркан відгороджував володіння Підігрітого не тільки від вулиці, а й з двох сторін від сусідів. З того часу, як Никодим Динька звів його, на подвір'я не проникала жодна свиня. Та що там свині, коли навіть кури, гуси і індики, маючи крила, не наважувались подолати таку висоту. Правда, минулого року якийсь відчайдушний півень, бажаючи прославити свій рід, перелетів через паркан, але цей подвиг закінчився для нього трагічно: Олена Підігріта перебила йому полінякою ноги.

Славний паркан у Макара Підігрітого! Вийде Олена вранці на подвір'я — і не мозолять їй очі сусідські обійстя, і сюди ніхто не загляне. Винесеш з хати просушити на сонці речі, то не бачать чужі очі твої подушки, килими та пальта.

І ось одного ранку Олена почула, як хтось немилосердно грюкав по паркану. Вона вибігла з хати і ледве не зомліла: Никодим Динька сокирою відбивав дошки.

— Ви що, Никодиме, здуріли?! Макаре, йди-но сюди! — залементувала на все подвір'я.

— Та це ж мене Макар попросив,— сказав Динька і — лусь обухом по дошці. А Макар, замість того щоб вигнати цього нахабу, привітався з ним за руку й почав помагати. Олена спочатку благала припинити розбій, а потім, згадавши всіх чортів, відштовхнула і Макара, і Диньку:

— Не дам!

Динька плюнув, закурив цигарку і сів, а Макар, не без зусиль, затягнув свою дорогоцінну супутницю життя до хати і звернувся з категоричним запитанням:

— У тебе, Олено, є голова на плечах?

— А в тебе? — в свою чергу запитала Олена.— Ти, може, ще й хату розбереш?

— Вислухай мене. Почали ми будувати в степу польовий стан, щоб людям було де від дощу сховатись і в спеку спочити, пообідати…

— Та вже ж один збудували!

— Так то ж, Олено, в першій бригаді, а це в третій… І як на зло — дощок на дах не вистачило, хоч плач…

— А мені що до того? Хай Коляда думає, а свого добра я не дам! — відрізала Олена.

— А навіщо нам цей паркан, чи ми в лісі живемо? Поробить нам Динька штахетики низенькі, а решту дощок віддамо, людям же треба,— умовляв Макар.

Никодим почекав-почекав та й знову заходився відбивати дошки. Кожен удар його сокири бив у самісіньке серце Олени. Вона кинулась до дверей, але Макар став на порозі:

— Не пущу!

— Краще б ти мені домовину з них зробив,— заголосила жінка.— Був чоловік як чоловік, поки не зв'язався на мою голову з тим Гайвороном? А він усіма вами верховодить…

Для зміцнення своїх позицій Олена розбудила дочку. Але Світлана, вислухавши матір, сказала:

— Правильно, батьку, робиш, а то відгородилися цим парканом від усього світу…

Опівдні прийшла машина, і Макар, склавши дошки, подався в поле, а Олена й з хати не вийшла, тільки зрідка поглядала у вікно: боже ж мій, стояла хата без паркана, як прищ на голому місці. А Динька, щоб йому руки покорчило, такі ж низенькі штахетики прибиває… Не витерпіла Олена, вибігла на подвір'я:

— Вищі прибивайте, вищі! Та густіше…

— Кожен паркан має свою пропорцію, Олено, і ти мене не повчай. Навіщо тобі від людського ока ховатись? Живете чесно, хліба ледачого не їсте, то, значить, і жити треба на виду,— міркував Динька.— І штахетики цю хату, як поясочком, підпережуть. Дивитись приємно. І Макарові люди спасибі скажуть…

— Дуже мені їхня дяка потрібна. Мій он уже так служить, що і вдома не бачу,— поскаржилась Олена.

— А ти ж як хотіла? — постукує молотком Динька.— На те він і партійний секретар, йому про людей думати треба… Мій Олег, к приміру, теж секретар — комсомольський, і то клопоту повна голова, а твій же партійний! З нього за все спрос…

— Та раніше ж такого не було… Жив собі, як і всі. Тільки й того, що в район на наради їздив. А тепер наче підмінили,—