На білому світі - Микола Якович Зарудний

— На яке прощання? — не зрозумів Кутень.

— На наше… Поснідайте і йдіть з богом,— зверталась на «ви».

— Куди?

— Куди самі знаєте… Їжте, їжте. Я от уже і ваше добро склала,— показала на чемодан.

— Але ж я вам платив справно, Маланко… А за вчорашнє пробачте, п'яний був…

— Не знаю, але я вам не прощаю… Гадаєте, що як вдова, то не людина? А я сімнадцять років вірною своєму забитому Гнатові була. А лізло багато… І з погонами, і з портфелями, і наші з батогами… І такі, як ви. Лізли, але вдруге ніхто не переступав порога моєї хати… Я їх ненавиджу всіх, і вас — теж… Після Гната тільки один чоловік мені сказав ласкаве слово… поганий, маленький чоловік, а я полюбила його. Тепер від нього дитя ношу… Закусюйте, Дмитре Васильовичу.— Жінка підсунула сковороду з яєчнею.

— Я не хотів образити вас, Маланко.

— Я вам ще два карбованці винна, візьміть.— Маланка поклала гроші.— Поснідайте, замкнете хату і ключа під стріхою сховаєте… І ще вам скажу: якщо з людьми доведеться жити, то не ставте себе вище, а когось нижче, бо всі люди однакові, тільки долі різні… Ви ось на агронома вибились, тато ваш на директора, а мій Гнат голову склав… І він би міг бути агрономом. Гнат мене в обиду не дав би…

Говорила спокійно, ніби не про себе, а про когось іншого. Звідки було знати Кутневі, що ці думки вже були оплакані в тисячах ночей?

Маланка попрощалась, взяла сапу і пішла в поле. Кутень замкнув хату, сховав чемодана в хліві і, сторожко озираючись, побрів до контори колгоспу…

Підкреслено ввічливо вітався з зустрічними, ішов, тулячись до парканів, ніби не хотів нікому заважати ходити по землі. Вся його смиренна постать говорила: я тихий, я нікому не хочу зла, я такий нещасний.

Кутень весь день ходив від бригади до бригади, не знаходячи діла. Відчував на собі недобрі погляди людей: очевидно, вже всі знали про вчорашнє бюро.

Увечері Коляда скликав правління і оголосив, що за тиждень колгосп розпочне жнива. Дмитро сидів у кутку, біля дверей, байдуже слухав, що говорили трактористи і шофери. Семен Федорович прочитав план і графік збирання та здачі хліба державі, запитав:

— У кого зауваження?

— У мене,— почувся голос Гайворона.— Хто оце писав?

— Як, хто? — здивувався Коляда.— Товариш Кутень і товариш бухгалтер, а що?

— Хіба ми зберемо хліб за двадцять днів? — звернувся до присутніх Платон.— У цьому плані кінці з кінцями не сходяться.

— Ми орієнтуємось на районні строки,— зауважив голова.— План погоджено.

— З ким, з трактористами? Нас же ніхто не питав. Хай Кутень розкаже, як він думає при однозмінній роботі комбайнів справитись.

— Розкажи йому, Кутень,— буркнув Коляда.

Дмитро безпорадно поглянув на Семена Федоровича, мовляв, чого вам треба від мене, і після довгого мовчання сказав:

— Ми не складали ніякого плану…

— Як, не складали? — пересмикнулось обличчя голови.

— Ми просто переписали торішній,— пояснив Кутень.

Всі розсміялись.

— Ну й діла…

— Цей план уже років з десять переписують.

— Ріж, Кутень, правду-матінку…

— А йому що? Він до самого різдва жнива розпише…

Коляда схопився з стільця і накинувся на агронома:

— Неподобство! Не потерплю! Я буду ставити питання… На кожному кроці мене підводять! Записую догану Кутневі й Горобцеві!

— Допишіть і собі, Семене Федоровичу,— виглянув з-за чиєїсь спини Горобець.— Ви ж самі сказали, що ці плани пишуться для районного начальства.

— Я про начальство не говорив! — заперечив голова.

— Треба нам кінчати з цією комедією,— промовив Макар Підігрітий, звертаючись до Коляди.— Я пропоную заслухати на партійних зборах звіт голови колгоспу, а план скласти новий, і не для району, а для нас усіх.

— Що ви мене звітами лякаєте? — скипів Коляда.

— Ми не лякаємо, а хочемо, Семене Федоровичу, щоб ви зрозуміли,— спокійного життя вам не буде. Ви не князь, якому все сходить з рук, а ми не ваші підлеглі,— сказав Макар.— А то виходить, що тільки ви йдете в ногу, а вся рота — ні…

Коляда зачинивсь у своєму кабінетику і довго міряв поруділими чобітьми скрипучі половиці. Так, Макар Підігрітий сказав правду: не буде спокійного життя. Колись його слово було законом, він був непогрішним хазяїном і суддею… Та не минуло й року, як один за одним почали ламатись щаблі, по яких Семен Коляда так тяжко добирався до влади… Якби не Гайворон, то ніколи б не підточили їх Снопи та Мазурі і Макар Підігрітий підтримував би своїми руками драбинку…

Стомився вже Коляда чинити опір якомусь новому, нестримному духові, що панував у Сосонці після березневої завії п'ятдесят третього року…

«Мабуть треба розпрягати коней, бо вже далеко не заїдеш»,— думає Семен Федорович. А що ж привіз на своєму возі? Була колись слава — розтрусилася, були в руках віжки — не він тепер править… Ні любові, ні щастя, ні багатства не привіз. Та, власне, й коней нема, бо їхав на дрібненькій брехні, а інколи й повзав, і лизав п'яти… Треба тихенько зіскочити з цього візка, поки не зігнали. І з Сосонки втекти. А Фросина? Невже доведеться до кінця віку промучитись з нею? Ні. Є Маланка. Буде син… Син! Його син… Сьогодні Маланка сказала йому на полі, що він уже ворушиться ночами…

Цього в таємниці не втримаєш. Скоро про Маланку заговорить усе село. І тикатимуть на Коляду пальцями, якщо розкаже вона. О, тоді злетяться гайворони! Десятки планів народжуються в голові Семена Федоровича, але він думає не про сина, а про себе. Спокою не