Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

Йозеф Штайнер легко перейшов кордон. Він добре знав місцевість і, як бувалий солдат, мав досвід ходіння в дозорі. Колись він був командиром роти і ще в п’ятнадцятому році одержав залізний хрест за небезпечну розвідку, з якої привів «язика».

За годину він уже минув небезпечну смугу і прийшов на станцію.

Вагон був майже порожній. Кондуктор зустрів Штайнера здивованим поглядом.

— Уже й назад?

— Квиток до Відня, в один кінець, — відказав Штайнер.

— Швиденько обернулися, — не вгавав кондуктор.

Штайнер зиркнув на нього спідлоба.

— Я знаю, в чім річ, — вів далі кондуктор. — Таких, як ви, тут возять по кілька разів на день, то ж ці супровідники вже мені очі намуляли, хай їм біс. Вас везли в цьому самому вагоні, ви, либонь, і не помітили, еге?

— Я взагалі не розумію, про що ви говорите.

Кондуктор засміявся.

— Нічого, зрозумієте. Станьте в задньому тамбурі. Як надійде ревізор, зіскочите. Та в цю пору навряд чи який біс буде. А вам усе-таки не витрачатися на квиток.

— Чудово.

Штайнер вийшов у тамбур. Його обвівало вітром; у темряві пропливали назад вогники маленьких виноградарських сіл. Він дихав на повні груди, впиваючись найміцнішим у світі хмелем — хмелем свободи. Він відчував плин крові у своїх жилах, силу своїх м’язів. Його не спіймали, він живий, він вирвався!

— На закури, брате, — сказав він кондукторові, що вийшов до нього в тамбур.

— Давай. Тільки зараз мені курити не можна. Служба.

— Але ж мені можна?

— Тобі можна. — Кондуктор добродушно всміхнувся. — Хоч у цьому тобі легше, ніж мені.

— Еге, хоч у цьому мені легше, — погодився Штайнер, затягуючись пахучим димом.

Приїхавши до Відня, він пішов у пансіон, де його заарештували. Хазяйка ще сиділа в конторі.

Угледівши Штайнера, вона аж здригнулась й одазу ж квапливо сказала:

— Вам тут жити не можна!

— Та що ви! — скидаючи з пліч рюкзак, озвався Штайнер.

— Пане Штайнер, я не можу вас пустити! Адже облава може бути кожного дня! Мені ж тоді пансіон закриють!

— Луїзочко, — спокійно мовив Штайнер, — ви знаєте, на війні найкращою схованкою була свіжа вирва від снаряда. Щоб у неї зразу ж влучило, такого майже ніколи не траплялося. Тому в даний момент ваше кубельце — одне з найбезпечніших.

Хазяйка розпачливо схопилась за голову й вигукнула патетично:

— Ви мене занапастите!

— Як прекрасно! Я все життя про це мріяв — когось занапастити. Ви — романтична натура, Луїзочко. — Штайнер оглядівся по кімнаті. — У вас іще знайдеться чашка кави? І чарка горілки.

— Кави? І горілки?

— Еге ж, Луїзочко! Я певен, що ви мене зрозумієте. Така симпатична молодичка! У вас у шафці ще є сливовиця?

Хазяйка розгублено глипала на нього. Нарешті мовила:

— Авжеж, є.

— Оцього мені й треба! — Штайнер вийняв пляшку й дві чарки. — Ви теж вип’єте?

— Я?!

— Та ви ж, ви! А хто ж іще!

— Ні, не хочу.

— Та що ви, Луїзочко! Зробіть мені таку приємність. Пити самому — це якось бездушно. Будь ласка! — Він налив чарку й подав хазяйці.

Та, повагавшись, таки взяла чарку.

— Ну, нехай уже. Але ви тут не житиме, правда?

— Усього кілька днів! — заспокоїв її Штайнер. — Кілька днів, не більше. Мені у вас щастить. А я задумав одне діло. — Він усміхнувся. — То давайте ж каву, Луїзочко!

— Каву? Яка в мене тут кава!

— Ну як же, рибонько! Он же вона стоїть, і закладаюся, що непогана.

Хазяйка неприязно засміялась.

— Ох ви ж і пройда! До речі, ніяка я не Луїза. Мене звуть Терезою.

— Тереза! Не ім’я — мрія!

Хазяйка подала йому каву.

— Он іще речі старого Зелігмана, — сказала вона, показуючи на якусь валізу. — Що мені з ними робити?

— Це того єврея, сивобородого?

Хазяйка кивнула.

— Я чула, він помер. Більш я нічого не знаю…

— По-вашому, цього ще не досить? А де його діти, ви не знаєте?

— Мало мені свого клопоту?

— Правда, правда, — Штайнер підтяг валізу ближче й розкрив її. На підлогу викотилось кілька котушок ниток різного кольору. Під нитками лежала акуратно запакована в’язочка шнурків, далі костюм, пара черевиків, єврейський молитовник, дещо з білизни, кілька аркушів рогових ґудзиків, невеличка шкіряна торбинка із срібними шилінгами, два молитовні ремінці й білий талес, загорнений у тоненький папір.

— Небагато, коли це на ціле життя, Правда, Терезо?

— Дехто й того не має.

— Теж правда.

Переглянувши молитовник, Штайнер знайшов за спинкою оправи якусь записочку. Обережно витягши її, він прочитав написану чорнилом адресу.

— Ага! Треба буде сходити туди.

Він підвівся.

— Дякую за каву й за сливовицю, Терезо. Я сьогодні прийду пізно. Ліжко мені дайте на першому поверсі, й щоб вікно у двір. Тоді легше буде накивати п’ятами в разі чого.

Хазяйка хотіла була ще щось сказати, але Штайнер підняв руку:

— Тихо, тихо, Терезо! Якщо двері будуть замкнені, я скличу сюди всю віденську поліцію. Але я певен, що вони будуть відчинені. Давати притулок бездомним — заповідь Господня. За це дається на небі тисяча років найвищого блаженства. Рюкзак я залишаю у вас.

Штайнер пішов. Він знав, що переконувати хазяйку далі — марна річ, і йому була добре відома невідпорна дія залишених речей на міщанську психіку. Його рюкзак буде для нього кращим квартир’єром, ніж усі дальші умовляння. Самою своєю мовчазною присутністю він подолає останній опір хазяйки.

Штайнер пішов до кафе Шперлера. Він хотів побачити росіянина Чернікова. Вони ще в камері домовились чекати один одного в цьому кафе після півночі першого й другого дня по звільненні Штайнера. Черніков пообіцяв Штайнерові розвідати, чи можливо у Відні купити фальшиві документи.

Штайнер сів за столик. Він хотів замовити чогось міцного, але жоден кельнер не підходив. Вони тут звикли, що більшість одвідувачів не замовляє нічого, бо не має грошей.

Кафе Шперлера являло собою типову емігрантську біржу. Там було завжди повно. Люди сиділи на стільцях, на лавах або й просто долі, спершись на стіну спиною — користалися з можливості поспати безплатно, поки кафе не зачиниться. Аз п’ятої години ранку й до дванадцятої дня, коли тут відчиняли, вони тинятимуться по вулицях. Були це переважно інтелігенти, люди, які не вміють пристосовуватися.

Біля Штайнера сів якийсь лисий товстун у картатому костюмі. Трохи посидів, роздивляючись свого сусіда чорними очицями, а тоді спитав:

— Продаєте щось? Коштовності? Може, старовинні? Плачу готівкою.

Штайнер похитав головою.

— Костюм? Білизну? Черевики? — гладкий свердлив Штайнера очима. — Може, обручку?

— Іди ти до біса, стервоїде! — буркнув Штайнер. Він ненавидів гендлярів, що видурювали запівдарма останнє майно в безпорадних емігрантів.

Повз столик протюпав офіціант.