Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей
Він похитав головою, забрав посуд і відійшов. Вулицею повз кафе йшли двоє перехожих. Офіціант спитав їх про щось. Вигляд у них був поважний. Один із них похитав головою і відповів:
— Muerto.
Офіціант кивнув головою. Перехожі пішли далі. Видно, вони поспішали в якійсь справі. Офіціант підійшов до мого столика.
— Чули? Muerto. Помер. Він помер. Прохромлений рогом. І все задля потіхи, задля ранкової розваги. Es muy flamenco [65]
— Шкода.
— Ні, це не для мене, — сказав офіціант. — Такі розваги не для мене.
Вдень ми довідалися, що вбитого звали Вісенте Хіронес і що приїхав він з-під Тафальї. Наступного дня ми прочитали в газетах, що йому було двадцять вісім років, що він мав ферму, дружину й двоє дітей. Він і після одруження щороку приїздив на фієсту. Ще через день з Тафальї попрощатися з покійником приїхала дружина, а через день по тому, після похоронної відправи в каплиці святого Ферміна, труну понесли на вокзал члени тафальського гуртка співаків і пияків. Попереду крокували барабанщики, за ними дударі, а за труною йшли вдова й двоє дітей. Позад них ішли всі члени гуртків співаків і пияків Памплони, Естельї, Тафальї й Сангеси, що змогли залишитися на похорон. Труну поклали у багажний вагон, а вдова й двоє дітей сіли рядочком у відкритому вагоні третього класу. Поїзд шарпонув, плавно з'їхав з узвишшя, огинаючи плато, й помчав рівниною до Тафальї поміж пшениці, що колихалася на вітрі.
Бика, що вбив Вісенте Хіронеса, звали Боканегра, привезли його з розплідника Санчеса Таберно під номером 118, і це був третій бик, якого вбив того самого дня на арені матадор Педро Ромеро. На вимогу публіки, бику відрізали вухо і вручили Педро Ромеро; той, у свою чергу, вручив його Брет, а вона загорнула те вухо в мій носовик і залишила і вухо, і носовик, разом з недокурками сигарет «Муратті», в глибині шухляди туалетного столика, що стояв коло її ліжка в готелі Монтойї, в Памплоні.
Коли я повернувся до готелю, нічний портьє ще сидів на лавці за дверима. Просидівши там цілу ніч, він дуже хотів спати. Коли я ввійшов, він підвівся. Разом зі мною ввійшли три покоївки. Вони теж ходили дивитися на биків. Пересміюючись, вони пішли сходами нагору. Я теж піднявся нагору, зайшов до свого номера, скинув черевики й ліг на ліжко. Балконні двері були розчинені, й сонце яскраво освітлювало кімнату. Спати не хотілося, хоч ліг я десь о пів на четверту, а музика збудила мене о шостій. Щелепа боліла з обох боків. Я помацав її пучками пальців. Клятий Кон. Ну, вдарив би когось, коли його вперше образили, та й поїхав собі геть. Але ж ні, він узяв собі в голову, що Брет кохає його. І вирішив залишитись, бо щире кохання, мовляв, подолає все. Хтось постукав у двері.
— Прошу.
Зайшли Білл з Майклом. Вони сіли на ліжко.
— Ото було encierro, — сказав Білл. — Ото було encierro!
— А ти не був там? — спитав Майкл. — Білле, подзвони, щоб принесли пива.
— Який ранок! — сказав Білл. — Господи боже мій, який ранок! А тут іще маємо сердешного Джейка. Сердешного Джейка, боксерську грушу на двох ногах.
— Що було на арені?
— Господи, що там було! — сказав Білл. — Правда, Майкле?
— Уяви собі: біжать ці бики, — сказав Майкл, — а попереду натовп, і хтось у тому натовпі спотикається, падає, й на нього валиться купа людей!
— І всі бики мчать просто по їхніх тілах.
— Я чув лемент.
— То Една лементувала, — сказав Білл.
— А на арену раз у раз вистрибували диваки й махали сорочками.
— Один бик оббіг усе поле й повикидав усіх за бар'єр.
— Чоловік двадцять забрали до лікарні,— сказав Майкл.
— Який ранок! — сказав Білл. — А клята поліція хапала самогубців, що хотіли прийняти смерть від бичачого рога.
— Врешті воли заспокоїли їх, — сказав Майкл.
— Але тривало це добру годину.
— Та ні, не більш, як чверть години, — заперечив Майкл.
— А, ну тебе, — сказав Білл. — Ти воював. А як на мене, то воно тривало дві з половиною години.
— Де ж те пиво? — спитав Майкл.
— А куди ви поділи чарівну Едну?
— Щойно відвели до готелю. Вона пішла спати.
— Їй сподобалося?
— Дуже. Ми їй сказали, що тут так розважаються щоранку.
— Це її вельми вразило, — сказав Майкл.
— Вона хотіла, щоб і ми вискочили на арену, — сказав Білл. — Хотіла подивитися, на що ми здатні.
— Я їй сказав, що це було б нечесно щодо моїх кредиторів, — сказав Майкл.
— Який ранок! — сказав Білл. — І яка ніч!
— Як твоя щелепа, Джейку? — спитав Майкл.
— Болить, — сказав я.
Білл засміявся.
— Чому ти не луснув його стільцем?
— Тобі легко казати, — відповів Майкл. — Він би й тебе поклав. Я навіть не помітив, як він замахується. Мить тому він був у мене перед очима, і раптом я сиджу на тротуарі, а Джейк валяється під столом.
— Куди він потім подівся? — спитав я.
— Ось вона, — сказав Майкл. — Ось прекрасна сеньйорита з пивом.
Покоївка поставила на стіл тацю з пляшками й склянками.
— Принесіть відразу ще три пляшки, — попросив Майкл.
— Куди подівся Кон після того, як ударив мене? — спитав я Білла.
— О, ти нічого не знаєш! — Майкл відіткнув пляшку. Він налив пива в склянку, приставивши її до шийки.
— Справді не знаєш? — спитав Білл.
— Він повернувся сюди, знайшов Брет і отого юного тореадора в його номері і зробив із того шмаркача-тореадора відбивну котлету.
— Не може бути!
— Свята правда!
— Яка ніч! — сказав Білл.
— Він мало не порішив сердешного шмаркача тореадора. Потім Кон хотів забрати з собою Брет. Певно, хотів зробити з неї доброчесну жінку. Страшенно зворушлива сцена.
Він жадібно ковтнув пива.
— От йолоп!
— А потім що?
— Ох і перепало йому від Брет. Вона змішала його з багном.
Будьте певні, вона повелась як належить.
— Авжеж, — сказав Білл.
— Аж тут Кон зламався, пустив сльозу й хотів потиснути руку тореадору. Він і Брет хотів потиснути руку.
— Знаю. Ми з ним уже теж ручкалися.
— Справді? А вони не схотіли. Тореадор, між іншим, повівся як належить. Він нічого не казав, але після кожного удару підводився. Впаде і знову підводиться. Кон так і не зміг його нокаутувати. Ото була, мабуть, комедія!
— Звідки ти все це знаєш?
— Брет розповіла. Я бачив її вранці.
— І чим це скінчилося?
— Далі було так: тореадор сидів на ліжку. Він уже разів п'ятнадцять падав, але не здавався,
