Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей

— Чудово, — сказала Брет. — Побачиш його сьогодні на арені.

— Брет завела собі тореадора, — сказав Майкл. — Жовторотого красеня тореадора.

— Ти не провів би мене, Джейку? Я хочу побалакати з тобою.

— Розкажи йому про свого тореадора, — сказав Майкл. — Ет, під три чорти тореадора! — Він так штурхонув столика, що кухлі й таріль з креветками полетіли на підлогу.

— Ходімо, — сказала Брет. — Швидше ходімо.

Пробираючись крізь натовп на площі, я спитав:

— Ну як?

— Після сніданку ми з ним уже не побачимось до самого бою. Помічники прийдуть одягати його. Він каже, що вони страшенно люті на мене.

Брет сяяла. Вона була щаслива. Світило сонце, і день був погідний.

— Я ніби знов на світ народилася, — сказала Брет. — Ти навіть уявити собі не можеш, Джейку.

— Тобі щось треба від мене?

— Ні, тільки візьми мене з собою на кориду.

— Побачимося за сніданком.

— Ні. Я снідатиму з ним.

Ми стояли під аркадою біля входу в готель. З кафе виносили столики й розставляли їх на тротуарі.

— Може, погуляємо трохи в парку? — спитала Брет. — Я ще не хочу заходити. Він, певно, ще спить.

Ми пройшли повз театр, проминули площу, й натовп поніс нас між ярмарковими спорудами, між рядами яток та кіосків. На перехресті ми завернули до Пасео-де-Сарасате. В парку чепурна публіка прогулювалася центральною алеєю.

— Ні, не треба туди, — сказала Брет. — Сьогодні я не хочу, щоб на мене витріщали очі.

Ми стояли на осонні. Після дощу і хмар, що набігали з моря, настав погожий, гарячий день.

— Сподіваюсь, вітер ущухне, — сказала Брет. — Бо вітер йому заважає.

— І я сподіваюсь.

— Він каже, бики добрі.

— Добрі.

— Це каплиця святого Ферміна?

Брет дивилася на жовту стіну каплиці.

— Так. Звідси в неділю розпочалося свято.

— Зайдімо, га? Я помолюся за нього, і взагалі.

Ми зайшли у важкі, оббиті шкірою двері, що відчинилися від легкого дотику. Всередині було напівтемно. Молільників зібралося багато. Це я побачив, коли очі призвичаїлися до мороку. Ми вклякнули перед однією з довгих дерев'яних лав. Незабаром я відчув, що Брет випросталася, і побачив, що вона дивиться просто себе.

— Ходімо, — хрипко прошепотіла вона. — Ходімо звідси. Кляті нерви не витримують.

Коли ми вийшли на залиту сонцем вулицю, Брет глянула вгору, на зігнуті вітром верхівки дерев. Молитва явно не допомогла.

— Не знаю, чому я так нервую в церкві,— сказала Брет. — Мені в ній ніколи не легшає.

Ми пішли далі.

— Я не сполучаюся з релігійною атмосферою, — сказала Брет. — Видно, в мене фізіономія не та.

— Знаєш, — трохи згодом озвалася вона, — я зовсім за нього не хвилююсь. Я просто щаслива.

— Ну й добре.

— Та краще б усе ж таки цей вітер ущух.

— До п'ятої години вщухне.

— Будемо сподіватись.

— А ти помолися, — засміявся я.

— Мені ніколи не допомагає. Про що б я не молилася — нічого не здійснюється. А в тебе?

— В мене здійснюється.

— Не бреши, — сказала Брет. — Хоч, може, в декого так буває. Вигляд у тебе гіе дуже побожний, Джейку.

— А я таки побожний.

— Не бреши, — сказала Брет. — І не читай мені сьогодні проповідей. Сьогодні й без них буде весело.

Після її поїздки з Коном я ще жодного разу не бачив її такою щасливою й безтурботною. Ми знову стояли перед дверима готелю. Всі столики були розставлені, за деякими вже сиділи люди й їли.

— Будь ласка, наглядай за Майклом, — сказала Брет. — Щоб він не накоїв дурниць.

— Ваші друзі пішли нагору, — сказав німець-метрдотель. Він весь час підслуховував.

Брет обернулася до нього:

— Дякую за повідомлення. Ви маєте ще щось сказати?

— Ні, мадам.

— От і добре, — сказала Брет.

— Залиште нам столик на трьох, — сказав я німцеві.

Він посміхнувся своєю підлою біло-рожевою посмішкою.

— Мадам їстиме тут?

— Ні,— сказала Брет.

— У такому разі вам вистачить столика на двох.

— Не розмовляй із ним, — сказала Брет. — Майкл, певно, впився, — додала вона, коли ми піднімалися сходами. На сходах ми зустріли Монтойю. Він уклонився, але без усмішки.

— До зустрічі в кафе, — сказала Брет. — Дякую тобі, Джейку.

Ми зупинилися на нашому поверсі. Брет перетнула хол і ввійшла до номера Ромеро. Вона не постукала в двері, а просто відчинила їх, увійшла й зачинила за собою.

Я постукав у двері Майклового номера. Відповіді не було. Я натис ручку, й двері відчинилися. В кімнаті був страшенний розгардіяш. Валізи стояли розчинені, скрізь валявся одяг. Коло ліжка— гора порожніх пляшок. Майкл лежав на ліжку, обличчя в нього було як посмертна маска. Він розплющив очі й подивився на мене.

— Привіт, Джейку, — сказав він дуже повільно. — Я о-це приліг спочити. Ду-же давно не спо-чи-вав.

— Дай-но я тебе вкрию.

— Не треба. Мені теп-ло. Не йди. Я ще не сплю.

— Зараз заснеш, Майкле, і нарешті виспишся.

— Брет завела собі тореадора, — сказав Майкл. — Зате її єврей поїхав.

Він повернув голову й подивився на мене:

— Це ду-же доб-ре, правда?

— Авжеж. А тепер спи, Майкле. Тобі треба виспатися.

— Я за-синаю. Тро-шки спочи-ну.

Він заплющив очі. Я вийшов із кімнати й тихо причинив двері. Вілл сидів у моєму номері й читав газету.

— Заходив до Майкла?

— Так.

— Ходімо поснідаємо.

— Тільки не в готелі. Цей німець-метрдотель поводився нахабно, коли я тяг Майкла нагору.

— З нами він теж повівся нахабно.

— Ходім поснідаємо в місті.

Ми спустилися сходами. На сходах нам зустрілася покоївка з тацею, накритою серветкою.

— Це сніданок для Брет, — сказав Білл.

— І для хлопця, — сказав я.

На терасі під аркадою до нас підійшов німець-метрдотель. Його червоні щоки вилискували. Він був сама чемність.

— Я залишив штолик для вас, джентльмени, — сказав він.

— Беріть його собі,— відповів Білл.

Ми пішли через площу. Поїли ми в ресторані на одній з вулиць, що виходять на площу. В ресторані сиділи самі чоловіки— від диму світу не видно, п'яний гармидер, спів. Годували там смачно й вино давали добре. Ми майже не розмовляли. Потім ми перейшли до кафе й дивились, як фієста досягає точки кипіння. Брет прийшла незабаром після сніданку. Вона сказала, що заглядала до Майклової кімнати й що він спить. Коли фієста скипіла, й перехлюпнулась через вінця, й потекла до арени, ми рушили разом з натовпом.

Брет сиділа в першому ряді між мною і Біллом. Просто під нами був кальєхон — прохід між першим рядом і червоним дерев'яним бар'єром. Публіка швидко заповнювала бетонні лави за нами. Попереду, за червоним бар’єром, лежала гладенько вкочена жовта арена. В затінку пісок здавався ще трохи вологим після дощу, але на осонні він був сухий, твердий і рівний. Підручні