Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей

— Я зроду не бував у Чікаго, — сказав Майкл.

Една почала сміятися й довго не могла спинитись.

— Ану, ведіть мене звідси, ви, банкрути нещасні,— нарешті сказала вона.

— З чого почався скандал? — спитав я Едну. Ми йшли через площу до кафе Суїсо. Білл кудись зник.

— Не знаю, з чого саме, але хтось викликав поліцію й зажадав, щоб Майкла вивели із задньої кімнати. Там були якісь люди, що зустрічалися з Майклом у Каннах. Що це за історія з Майклом?

— Певно, він винен їм гроші,— сказав я. — А таке завжди сердить людей.

Перед квитковими касами на площі чекали дві черги. Люди сиділи на стільцях, а то й просто на землі, загорнувшись у ковдри й газети. Вони проведуть тут цілу ніч, щоб уранці, коли каси відчиняються, купити квитки на кориду. Небо прояснювалося, світив місяць. Багато хто в черзі спав.

Щойно ми сіли за столик просто неба в кафе Суїсо, як до нас підійшов Роберт Кон.

— Де Брет? — спитав він.

— Не знаю.

— Вона була з тобою.

— Мабуть, пішла спати.

— Ні.

— Я не знаю, де вона.

Його обличчя було жовтаво-бліде в електричному світлі. Він не сідав.

— Скажи мені, де вона.

— Сідай, — сказав я. — Я не знаю, де вона.

— Брешеш!

— Відчепись.

— Кажи, де Брет.

— Нічого я тобі не скажу.

— Ти знаєш, де вона.

— Якби й знав, то не сказав би.

— Та йдіть ви до дідька, Коне, — озвався з-за столу Майкл. — Брет повіялася кудись із отим тореадором. У них розпочався медовий місяць.

— Замовкніть!

— Ет, ну вас до дідька, — байдуже кинув Майкл.

— Це правда? — обернувся до мене Кон.

— Іди до дідька!

— Вона була з тобою. Це правда?

— Іди до дідька!

— Я тебе примушу сказати правду, — він ступив до мене. — Ти, підлий звідник!

Він устиг ухилитися від мого кулака. Я бачив, як обличчя його хитнулося вбік. Потім він ударив мене, і я сів на тротуар. Коли я спробував підвестись, він ударив мене ще двічі. Я полетів навзнаки під столик. Спробував підвестись, але відчув, що ноги не слухаються мене. Але я знав, що повинен підвестись і вдарити його. Майкл допоміг мені підвестись, хтось вилив мені на голову карафу води. Майкл підтримував мене рукою, і я побачив, що сиджу на стільці. Майкл тер мені вуха.

— Я думав, ти не очуняєш, — сказав Майкл.

— А ти де в дідька був?

— Та поряд.

— Не хотів устрявати?

— Він і Майкла нокаутував, — сказала Една.

— Ні, мене не нокаутував, — сказав Майкл. — Я просто так лежав.

— Ви так щовечора святкуєте свої фієсти? — спитала Една. — То, здається, був містер Кон?

— Я вже відійшов, — сказав я. — Тільки в голові трошки гуде.

Навколо нас стояло кілька офіціантів, за ними — натовп перехожих.

— Uaya, — сказав Майкл. — Розходьтеся. Ідіть геть.

Офіціанти вмовили людей розійтися.

— Ото було видовище, — сказала Една. — Певно, він боксер.

— Ви вгадали.

— Шкода, що Білла тут не було, — сказала Една. — Я б хотіла побачити, як Білла збивають з копит. От би побачити, як Білл гепається навзнаки! Він такий довжелезний.

— Я сподівався, що він зацідить офіціантові,— сказав Майкл, — і потрапить у поліцію. Я б дуже зрадів, якби містера Роберта Кона запроторили за грати.

— Отакої,— сказав я.

— Ви, напевне, жартуєте, — сказала Една.

— Аж ніяк, — сказав Майкл. — Я не з тих, хто хизується синцями. Я й у жодні ігри через це не граю.

Майкл ковтнув коньяку.

— Я, знаєте, й полювати ніколи не любив. Завжди є небезпека, що кінь упаде й придушить тебе. Як ти себе почуваєш, Джейку?

— Добре.

— А ви мені подобаєтеся, — сказала Една Майклові.— Ви справді банкрут?

— Ще й який, — сказав Майкл. — Я винен усім і кожному. А у вас є борги?

— Сила.

— Я винен геть усім, — сказав Майкл. — Я сьогодні позичив сто песет у Монтойї…

— Неправда, — сказав я.

— Я йому поверну, — сказав Майкл. — Я завжди все повертаю.

— Через те ви й банкрут, так? — спитала Една.

Я підвівся. їхні голоси долинали до мене немовби здалеку. Все це скидалося на поганий фарс.

— Я йду до готелю, — сказав я. Потім почув, що вони розмовляють про мене.

— А він дійде сам? — спитала Една.

— Краще проведімо його.

— Та я дійду, — сказав я. — Не треба йти. Бувайте.

Я пішов геть від кафе. Вони лишилися за столиком. Я озирнувся й побачив їх і порожні столики. За одним сидів офіціант, підперши голову руками.

Коли я йшов площею до готелю, все довкола виглядало інакше, по-новому. Я ніколи раніше не бачив цих дерев. Ніколи не бачив флагштоків, не бачив фасаду театру. Все змінилося. Таке почуття в мене вже виникало одного разу, коли я повертався додому із заміського футбольного матчу. Я ніс валізку зі своєю спортивною формою і йшов дорогою від вокзалу до міста, в якому жив усе життя, й усе було нове. З подвір'їв вимітали листя й спалювали при дорозі, й я став і довго дивився на це. Все видавалося мені незвичним. Потім я рушив далі, й мені здавалося, що ноги в мене довгі-предовгі, і все долинало до мене ніби здалеку, і я чув, як ноги мої крокують на великій відстані від мене. На самому початку гри мене вдарили бутсом по голові. Так само я почував себе, коли йшов площею і піднімався сходами готелю. Сходами я піднімався дуже довго, й мені здавалося, що в мене в руці валізка. В моїй кімнаті горіло світло. Білл вийшов до мене в хол.

— Послухай, — сказав він, — піднімись і зайди до Кона. Він вскочив у якусь халепу й усе питається, де ти.

— Ну його к бісу!

— Ні, піди. Піди зайди до нього.

Мені не хотілося підніматись ще на один поверх.

— Чого ти так дивишся на мене?

— Ніяк я на тебе не дивлюся. Піди навідайся до Кона. Він зовсім скис.

— Ти ж півгодини тому був п'яний, — сказав я.

— Я і тепер п'яний, — сказав Вілл. — Але до Кона ти все ж навідайся. Він хоче тебе бачити.

— Гаразд, — сказав я. Зрештою, йшлося про якийсь там десяток східців. Я піднявся сходами, тягнучи свою уявну валізку. Пройшов коридором до кімнати Кона. Постукав у зачинені двері.

— Хто там?

— Барне.

— Заходь, Джейку.

Я відчинив двері, ввійшов і поставив свою валізку. В кімнаті було темно. Кон лежав долілиць на ліжку в темряві.

— Це ти, Джейку?

— Для вас я більше не Джейк.

Я стояв коло дверей. Саме так я почував себе, повернувшись додому. Тепер мені потрібна була гаряча ванна. Наповнена гарячою