Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей

— Ходімо, — сказала Брет. — Нема чого тут стовбичити.

— Міледі бажає хильнути, — озвався Майкл.

— Як ти здогадався? — спитала Брет.

У переповненому кафе стояв страшенний гамір. Ніхто не звернув на нас уваги. Вільного столика ми не знайшли. Гамір був такий, що аж у вухах дзвеніло.

— Краще ходімо звідси, — сказав Білл.

Під аркадою тривало гуляння. Тут і там за столиками сиділи англійці й американці з Біарріца в спортивних костюмах. Декотрі туристки роздивлялися на перехожих у лорнет. Ми зустріли дівчину з Біарріца, з якою нас перед тим познайомив Білл. Вона мешкала з подругою в «Гранд-отелі». В подруги боліла голова, й вона лишилася в номері спати.

— Ось пивничка для нас, — сказав Майкл.

То був бар «Мілано», тісний дешевий шинок, де можна було поїсти й де в задній кімнаті танцювали. Ми сіли за столик і замовили пляшку фундадору. Бар був напівпорожній. Свята тут не відчувалося.

— Весела місцинка, нічого не скажеш, — промовив Білл.

— Просто ще рано.

— Давайте візьмемо цю пляшку з собою й прийдемо пізніше, — сказав Білл. — Не хочеться скніти тут такого вечора.

— Ходімо назад милуватись англійцями, — запропонував Майкл. — Я страшенно люблю милуватись англійцями.

— Вони гидкі,— сказав Білл. — Звідки вони приїхали?

— Вони приїхали з Біарріца, — сказав Майкл. — Вони приїхали подивитись на фієсту, на кумедні іспанські гульки.

— Я їм дам гульки, — сказав Білл.

— Ви напрочуд вродлива дівчина, — звернувся Майкл до знайомої Білла. — Чому я раніше вас не бачив?

— Облиш, Майкле.

— Послухайте, вона ж красуня! Де я досі був? Куди дивилися мої очі? Ви — красуня. Невже ми бачилися раніше? Ходімо зі мною і Біллом. Ми покажемо англійцям гульки.

— Я їм дам гульки, — сказав Білл. — Якого дідька вони сюди понаїздили?

— Ходімо, — сказав Майкл. — Тільки ми втрьох. Наставимо гуль розтриклятим англійцям. Сподіваюсь, ви не англійка? Я шотландець. Я ненавиджу англійців. Я їм покажу гульки. Ходімо, Білле.

Крізь вікно ми бачили, як вони втрьох, узявшись під руки, рушили до кафе. Над площею злітали ракети.

— Я ще посиджу тут, — сказала Брет.

— Я лишуся з вами, — сказав Кон.

— Ні, не треба! — відповіла Брет. — Будь ласка, ідіть куди-небудь. Невже ви не бачите, що ми з Джейком хочемо побалакати?

— Я цього не помітив, — сказав Кон. — Я хотів посидіти з вами, бо відчуваю, що трохи сп'янів.

— Теж мені причину, щоб з кимось сидіти! Якщо ви п'яні, йдіть додому. Йдіть спати!

— Добре я його вишпетила? — спитала Брет, коли Кон пішов. — Боже, як він мені набрид!

— Атож, радості від нього ніякої.

— Він так діє мені на нерви.

— Бо погано поводиться.

— Гірше не буває. А мав же нагоду виявити благородство.

— Певно, він і тепер стовбичить за дверима.

— Певно. На нього це схоже. Знаєш, а взагалі я його розумію. Він не може повірити, що те, що було, нічого не означало.

— Я знаю.

— Але ж не можна так поводитися. Ох, мені все, геть усе остогидло. І Майкл. Майкл теж не цяця.

— Ну, Майклові дуже тяжко.

— Хай так. Але це не дає йому права бути свинею.

— Всі поводяться погано, — сказав я. — Дай їм тільки нагоду.

— Ти б так не поводився. — Брет глянула на мене.

— Казився б так само, як Кон, — сказав я.

— Любий, навіщо ми говоримо про такі безглузді речі?

— Гаразд. Говори, про що хочеш.

— Не гнівайся. В мене немає нікого, крім тебе, а мені так кепсько сьогодні.

— В тебе є Майкл.

— Атож, Майкл. Теж іще велике щастя, правда?

— От що, — сказав я, — Майклові на серці коти шкребуть, бо він бачить, як Кон весь час крутиться коло тебе.

— Хіба ж я не розумію, любий. Не треба про це більше, мені й так гидко на душі.

Я ще ніколи не бачив, щоб Брет так нервувала. Вона сиділа, втупившись очима в стіну, уникаючи мого погляду.

— Може, погуляймо?

— Так. Ходімо.

Я закоркував пляшку фундадору й віддав її барменові.

— Вип'ємо ще по чарці,— сказала Брет. — У мене вже нерви не витримують.

Ми випили ще по чарці м'якого витриманого коньяку.

— Ходімо, — сказала Брет.

Ми вийшли, і відразу з-під аркади з'явився Кон.

— Він таки стовбичив тут, — сказала Брет.

— Він не може без тебе.

— Бідолаха.

— А мені його анітрохи не шкода. Я його ненавиджу.

— І я ненавиджу його. — Вона здригнулася. — Ненавиджу за те, що він так страждає.

Ми пішли під руку якоюсь вулицею, геть від натовпу й від освітленої площі. Мокра, темна вулиця вивела нас до укріплень на околиці. Ми йшли повз шинки й винарні, з яких крізь розчинені двері на чорну мокру вулицю вихоплювалося світло й лунали раптові вибухи музики.

— Зайдемо?

— Ні.

Ми пішли по мокрій траві й піднялися на кам'яний мур фортеці. Я постелив на камінь газету, й Брет сіла. Над темною рівниною бовваніли гори. Гнані сильним вітром, хмари раз у раз набігали на місяць. Під нами зяяли фортечні рови. Позаду були дерева й тінь від собору, й висвітлені місяцем обриси міста.

— Не хмурся. — сказав я.

— Мені зовсім кепсько, — відповіла Брет. — Давай помовчимо.

Ми дивилися на рівнину. Довгі шереги дерев темніли проти місяця. Дорогою, що вела в гори, рухалися автомобільні фари. На вершині гори світилися вікна фортеці. Внизу, ліворуч, текла річка. Вона піднялася від дощу, чорна, гладенька поверхня її виблискувала між темними прибережними деревами. Ми сиділи над цим простором, і Брет дивилася просто себе. Раптом вона здригнулась.

— Холодно.

— То вернімося?

— Парком.

Ми злізли з муру. Небо знову бралося хмарами. В парку під деревами було темно.

— Джейку, ти ще кохаєш мене?

— Кохаю, — сказав я.

— Джейку, я пропала, — сказала Брет.

— Що?

— Я пропала. Я втратила розум через цього Ромеро. Певно, я закохалася в нього.

— Бувши тобою, я б цього не робив.

— Я не можу дати собі ради. Я пропала. Душа розривається.

— Не роби цього.

— Не можу дати собі ради. Ніколи не могла дати собі ради.

— Це треба припинити.

— Як же я припиню? Не можу я нічого припинити. Ось, дивись.

Її рука тремтіла.

— Отак мене всю трусить.

— Не треба цього робити.

— Я не дам собі ради. І все одно я пропала. Невже ти не розумієш?

— Ні.

— Я мушу зробити що-небудь. Я мушу зробити щось таке, чого мені справді хочеться. Я втратила самоповагу.

— Роби. Тільки не це.

— Ох, любий, не переч мені. Ти розумієш, чого це коштує — терпіти цього ідіота Кона й усі Майклові вибрики?

— Розумію.

— Не ходити ж мені весь час п'яною?

— Авжеж.

— Ох, любий, допоможи мені. Обіцяй, що ти побудеш зі мною,