На білому світі - Микола Якович Зарудний
Старому Кутневі не треба було розжовувати, що й до чого. Після дзвінка Бунчука він приїхав до райкому і забрав отетерілого Дмитра додому.
— Сиди і не рипайся,— наказав.
— Але я мушу бути на бюро, тату…
— Обійдуться без свідків… І не тобі виступати проти Коляди, чуєш? А як викличуть, то скажеш, що Коляда нічого не говорив про ту кукурудзу,— повчав Кутень.
— Ні, він говорив, а це обман…
— Ти мені в політику не лізь! — заверещав Василь Васильович і сам злякався свого голосу.— То не наше діло. А виступиш — в'язи швидко звернуть…
— А я піду! — Дмитро ступив крок і відчув, як маленькі кулачки вперлись йому в груди.
— Не пущу! — батько хватав за руки, за поли.— Ти до могили мене доведеш! Надеждо! Надеждо!
Хлопець вирвався з батькових рук, той заточився і впав на канапу.
— Батька рідного б'є, боже мій! — вбігла перелякана мати.
— Я тобі покажу, заслиняний! — Кутень, підбадьорений чи розжалоблений жінчиним лементом, підскочив і кілька разів ударив сина.
Дмитро схилився на стіл і заплакав. Як він ненавидів себе за ці сльози! Але стриматись не міг.
Батько, похитуючись, вийшов з кімнати і застогнав:
— Серце, серце… води… Надеждо… Оце рідний син, ой помру…
У цей час подзвонив з райкому Мостовий. Кутень з глечиком маслянки підійшов до телефону, мовчки вислухав і сказав:
— Тебе, Митю, Бунчук викликає в райком. Іди, тільки ж не забувай, сину, що ми з тобою люди маленькі… А мені пробач,— змахнув сльозу,— бо я ж про тебе думаю… Обіцяв Петро Йосипович роботу тобі в Косопіллі, він і в інституті може слово закинути. Як то кажуть, покірне теля дві корови ссе…
Дмитро, зайшовши до кабінету, не помітив нікого. Він бачив перед собою тільки грізне обличчя Бунчука…
А зараз він чув його сміх.
Петро Йосипович справді аж трусився від сміху, слухаючи Кутня. А Василь Васильович смакував:
— «Я, — каже, — його люблю… І він мене, — каже,— без пам'яті любить»… А Платон їй каже: «Молодець, самого секретаря райкому обкрутила».
— Ви тільки подумайте, щоб ото дівчина вночі на квартиру сама приходила до мужчини,— як у молитві склала руки Надія Володимирівна.
— Виходить, що і в тих анонімках правда була, пам'ятаєте, Петре Йосиповичу? Від людей не сховаєшся,— ласує варениками Коляда.
— Писали, писали, що Мостовий в гречку стриба,— пригадує Бунчук.
— То знайшов би собі якусь удовичку, та й той… а то ж з дівчинкою зв'язався, святий та божий,— похитує головою Кутень.
— За такі діла по голові не гладять,— замислюється Бунчук.— За розбещення малолітніх і п'ять років можуть дати… А скільки ж їй, Колядо?
— Та вже вісімнадцять… У формі, Петре Йосиповичу,— підморгнув Семен Федорович.
— То само собою,— відсуває чарку Бунчук.— А що в технікумі думають, куди там дивляться? Розпуста! Я до них доберусь!
— Дівчина, може, й не винувата,— вгадує секретареві думки Кутень.— Її Платон підсунув Мостовому. А той не обійде… Кажуть, що до якоїсь артисточки весною щоночі їздив…
— Доїздиться,— супить брови Бунчук.— Я цього так не залишу! Якщо його не спинити, то він і до десятикласниць почне вчащати. Ось вам і секретар! А з ним носяться в області! Лекції він читає, а сам… Ганьба! Ганьба! А я ж то думаю: чого це він стіною за Гайворона стоїть? А тут питання ясне…
— Не хвилюйтесь, не хвилюйтесь, Петре Йосиповичу,— умовляє Кутень,— узвару випийте. Надеждо, подай!
Бунчукові й справді здається, що він хвилюється. Не відриваючись, випиває кухоль узвару і прощається:
— Хіба я маю спокій? То одне, то друге. Бувайте здорові.
Вслід за Бунчуком збирається й Коляда:
— Може, й Дмитро зі мною поїде?
— Надеждо, поклич!
Дмитро вийшов з кімнати, тримаючись за одвірок. Бліде обличчя його ще більш осунулось, під очима залягли чорні синці.
— Бачите, який? У домовину кращих кладуть,— прикладає до носа краєчок фартуха Надія Володимирівна.— Повечеряй, Митю, а може, взавтра поїдеш?
— Зараз поїду, зараз! — крикнув хлопець.— Хай усі мені в морду плюнуть…
— Та що ти говориш, Дмитре? — тупцює біля столу Коляда.— То не їх ума діло.
— Ти свій гонор май,— тягнеться до горщика з маслянкою Кутень.— Ти агроном, а не якийсь там недоучений студент… Надеждо, дай-но йому грошей трохи.
— Не хочу я ваших грошей! Подавіться ви своїми грішми!
— Що? — закліпав поросячими віями Кутень.
— І оце заберіть і оце! — Дмитро жбурнув на стіл шкіряну куртку з блискавками, зірвав з себе нейлонову сорочку.
— Ой синочку-у! — заголосила мати.
— Я тебе ще мало вчив! — визвірився Кутень.
— Ви, ви… підлі! — Дмитро схопив стару фуфайку і вибіг з хати.
Він поминув шлях, щоб не наздогнав Коляда, і пішов стежкою через жита. Дмитро бажав, щоб оця стежка була безконечною, щоб вона ніколи не привела його до Сосонки, до людей. Бо що він їм скаже? Та ось стежка вибігла з жита і попетляла буряковим ланом. Замерехтіли сосонські вогні.
Дмитро вирішив по дорозі зайти до Гайворона. Він йому розповість про своє життя, про батька, про Коляду… Якщо Платон захоче, то Дмитро може перед усіма людьми попросити пробачення в нього. З батьками він тепер порве назавжди… Якби лиш Степка погодилась вийти за нього заміж. Він забере її і поїде до моря… Влаштується матросом на корабель далекого
