Щиголь - Донна Тартт
Нагорі вода з-під крана у ванній була така хлорована, що пити її було не можна. Ночами сухий вітер гнав по вулиці сміття та порожні бляшанки з-під пива. Сирість і волога, пояснював мені Гобі, завдають найбільшої шкоди антикварним речам. На високому годинникові, який він ремонтував, коли ми з ним розлучилися, він показав мені, як згнило дерево на дні від сирості («хтось мив кам’яну підлогу, поливаючи її з відра, ти бачиш, яке м’яке це дерево, як воно легко зношується?»).
Викривлення часу: це спосіб бачити речі двічі або навіть більше ніж двічі. Як ритуали мого тата, його системи вгадування, усі його пророцтва й чари ґрунтувалися на широкому полі знання невидимих конструкцій, так і вибух у Дельфті був частиною комплексу подій, яка зрикошетила в сучасність. І від можливих численних наслідків голова йшла обертом.
— Гроші — не головне, — сказав мій батько. — Вони передають енергію речей, ти це знаєш? Треба хапати свій шанс і не відпускати його.
Щиголь пильно дивився на мене незмінним поглядом блискучих очей. Дощечка, на якій намальовано картину, була «невеликою, лише трохи більшою за аркуш паперу формату А4», — повідомляла одна з моїх книг із мистецтва, хоч усі ці дати й розміри, інформація, подана в мертвій книзі, не мали аніякої ваги, як статистика, згідно з якою «Packers» піднялися на дві сходинки в четвертій чверті гри, коли дрібний крижаний сніг почав падати на поле. Картина з її чарами, її живим характером була схожа на ту дивну хвилину, коли почав падати сніг, зеленаві вогники та сніжинки закрутилися перед камерами, коли вже було байдуже до гри, до того, хто виграє і хто програє, тільки хотілось увібрати в себе цей безмовний, не захищений од вітру момент. Я дивився на картину й відчував те саме злиття в одній точці: миготливу, пронизану сонцем мить, яка існує тепер й існувала вічно. І лише зрідка помічав ланцюг у щигля на ніжці й думав про те, яким жорстоким було життя до цього маленького створіння — воно могло злетіти вгору лише на мить і відразу мусило приземлитися на те саме безнадійне місце.
V
Що було добре: я не міг не радіти з того, яким приємним чоловіком став мій батько. Він водив мене обідати — смачні обіди в ресторанах на столах, накритих білою скатертиною, лише ми двоє — принаймні раз на тиждень. Іноді він запрошував і Бориса, Борис завжди приймав запрошення — спокуса смачного обіду була достатньо сильною, щоб перемагати гравітаційну силу Котку, — але, хоч як дивно, я тішився таким обідом більше, якщо на ньому були присутні лише ми двоє, батько і я.
— Знаєш, — сказав він за одним із цих обідів, коли ми затрималися за десертом, розмовляючи про школу, про все на світі (цей новий, небайдужий батько! звідки він з’явився в мене?), — знаєш, мені справді було приємно заново познайомитися з тобою, після того як ти оселився тут, Тео.
— Ага, м-м, мені також, — сказав я збентежено, але цілком щиро.
— Я хочу сказати, — батько розчесав п’ятірнею волосся, — дякую тобі, що ти дав мені другий шанс, хлопче. Бо я припустився величезної помилки. Я ніколи не повинен був дозволити собі, щоб стосунки з твоєю матір’ю перешкодили моїм стосункам із тобою. Ні, ні, — сказав він, підіймаючи руку, — я ні в чому не звинувачую твою маму, це все в минулому. Але вона так сильно тебе любила, що я почувався третім зайвим. Можна сказати, чужим у власному домі. Ви двоє були такими близькими, — він сумно засміявся, — що там не лишалося місця для трьох.
— Розумієш… — Моя мати і я ходили навшпиньках по квартирі, перемовляючись пошепки, намагаючись уникати його. Таємниці, сміх. — Розумієш, я просто…
— Ні, ні, я не хочу, щоб ти просив у мене пробачення. Я твій тато, й мені треба було поводитися розумніше. Не дозволяти, щоб утворилося таке собі порочне коло, якщо ти розумієш, про що я кажу. Я почувався витісненим, зайвим, багато пив. А я не повинен був дозволяти собі таке. Я пропустив кілька дуже важливих років у твоєму житті. І тепер мушу з цим жити.
— Ум… — я почував себе так погано, що не знаходив слів.
— Я не намагаюся чимось тобі дорікнути, хлопче. Але я дуже радий, що ми тепер друзі.
— Я теж, — сказав я, дивлячись у тарілку з-під крем-брюле, яку начисто вишкріб.
— І я хочу якось тобі це відшкодувати. Цього року я непогано заробив на спорті, — мій тато відпив ковток кави. — Я хочу відкрити на тебе ощадний рахунок. Тобто відкласти тобі трохи грошей. Бо, знаєш, я несправедливо поводився у стосунку до тебе й до твоєї матері протягом тих місяців, коли я вас покинув.
— Тату, — збентежено сказав я, — ти не мусиш цього робити.
— Але я хочу! Ти маєш номер соціального страхування, так?
— Звичайно.
— Ну то я вже відклав для тебе десять тисяч баксів. Це буде непоганий початок. Якщо не забудеш, то як ми повернемося додому, даси мені свій номер соціального страхування, і я, коли буду наступного разу в банку, відкрию рахунок на твоє ім’я, гаразд?
VI
Поза школою я тепер майже не бачився з Борисом, крім недільної подорожі, коли мій батько возив нас до «Карнеґі Делі» при «Міражі» на печиво сабле та польську випічку. Але раптом за кілька тижнів до Дня подяки він протупотів до мене нагору, коли я зовсім не сподівався його побачити, і сказав:
— Твій батько добряче програвся, ти знаєш?
Я відклав убік «Сайлеса Марнера»
