Щиголь - Донна Тартт

— От сука, — хрипко сказав він, коли ми сиділи з ним унизу й курили травичку Котку. — Вона не бере слухавку. Я знаю, що вона з ним, я це знаю.

— Заспокойся. — Будучи стурбований візитом містера Сільвера, я ще більше дратувався розмовами про Котку. — Він, либонь, просто купує в неї травичку.

— Так, але це не все, я знаю. Вона більше не хоче, щоб я в неї ночував, ти помітив? Завжди в неї справи. Вона навіть не носить намисто, яке я їй купив.

Мої окуляри з’їхали набік, і я повернув їх на перенісся. Борис навіть не купував те ідіотське намисто, а поцупив його в торговельному центрі, схопивши його й кинувшись навтіки, тоді як я (ідеальний громадянин у шкільному піджаку) відвертав увагу продавщиці тупими, але чемними розпитуваннями про те, що вона рекомендує нам із татом купити мамі на день народження.

— Ну й ну, — сказав я, намагаючись говорити якомога співчутливіше.

Борис спохмурнів, зібрав чоло в грозову хмару.

— Вона добра хвойда. Одного дня прикинулася, ніби плаче в класі, — хотіла, щоб цей мерзотник Оловска її пожалів. Яка блядь!

Я стенув плечима — тут я йому заперечувати не збирався — і передав йому косяк.

— Вона любить його тільки тому, що він має гроші. Його родина має два «мерседеси» Е-класу.

— Це стара бабська машина.

— Нісенітниця. У Росії на них їздять бандити. І, — він глибоко затягся, затримав дим усередині, очі в нього засльозилися, чекай, чекай, зараз я скажу найважливіше, — ти знаєш, як він її називає?

— Котку?

Борис із такою наполегливістю називав її Котку, що люди в школі, навіть учителі, також стали називати її Котку.

— Справді так! — сказав Борис розлючено, випустивши з рота струмінь густого диму. — Моє ім’я! Клічка, яку я їй дав. А що було одного дня в коридорі? Я бачив, як він скуйовдив їй волосся.

На журнальному столику лежало кілька напіврозталих м’ятних цукерок із кишені мого тата серед кількох квитанцій і дрібних грошей, і я розгорнув одну й поклав у рот. Я літав високо, наче парашутист, і солодка знемога обпалювала мене, наче вогонь.

— Скуйовдив їй волосся? — запитав я, клацаючи зубами об цукерку. — Як це?

— А ось так, — сказав він, зробивши такий рух рукою, ніби шарпав когось за волосся, востаннє затягнувся й погасив косяк. — Я не знаю, як це у вас називається.

— Я не став би звертати на це увагу, — сказав я, опустивши голову на спинку канапи. — Покуштуй-но одну з цих цукерок. Вони просто офігенні.

Борис провів долонею по обличчю, потім струснув головою, як собака, що обтрушується від води.

— Ух, — сказав він, застромивши обидві руки у своє сплутане волосся.

— Мені теж, — сказав я після тремтливої паузи.

Мої думки були розтягнуті й липкі, на поверхню спливали повільно.

— Ти про що?

— Я обкурився.

— Справді? — засміявся він. — І добре обдовбався?

— По саму зав’язку, друже.

М’ятна цукерка на моєму язиці розбухла до неймовірних розмірів, стала великою, як валун, і я майже не міг обертати язиком із нею в роті.

Настала мирна мовчанка. Було близько пів на шосту, але світло сяяло ще чисте, яскраве. Кілька моїх білих сорочок сушилися біля басейну, вони були сліпучими, маяли на вітрі й ляскали, мов вітрила. Я заплющив очі — червоне світло проникало крізь мої повіки — й провалився в (несподівано дуже зручну) канапу, так ніби я сидів у човні, що гойдався на хвилях, і думав про Гарта Крейна[98], творчість якого ми вивчали на уроках англійської мови. Бруклінський міст. Чому я ніколи не прочитав цього вірша, коли жив у Нью-Йорку? І чому ніколи не звертав уваги на цей міст, який бачив практично щодня? Чайки й запаморочлива висота. Я думав про кінотеатри, про далекі обрії…

— Я готовий задушити її, — раптом озвався Борис.

— Ти про кого? — сказав я, почувши лише слово задушити і брутально погрозливий тон Бориса.

— Кощава й бридка курва. Як вона мене бісить! — Борис підштовхнув мене ліктем. — А ти, Поттере? Невже ти не хотів би стерти з її фізіономії цю єхидну посмішку?

— Ну, знаєш… — сказав я після приголомшеної паузи; це запитання було явно підступним. — А що таке курва?

— По суті, те саме, що й хвойда.

— Он як.

— Я мав на увазі її поведінку.

— Зрозуміло.

Запала тривала й досить дивна мовчанка, і я подумав, що треба б підвестись і поставити якусь музику, хоч і не міг вирішити, яку саме. Щось бадьоре здавалося недоречним, а ще менше мені хотілося слухати щось темне й просякнуте страхом.

— Гм… — сказав я, коли вирішив, що пауза непристойно затяглася. — «Війна світів» почнеться через п’ятнадцять хвилин.

— Я покажу їй «Війну світів», — погрозливим тоном сказав Борис, підводячись.

— Куди ти йдеш? — запитав я. — До «Дабл Р»?

Борис спохмурнів.

— Смійся, смійся, — сказав він, натягуючи свій сірий совєтскій плащ. — Для твого батька буде потрійне Р, якщо він не виплатить гроші, які заборгував тому чоловікові.

— Потрійне Р?

— Револьвер, розстріл, ридання, — сказав Борис із похмурим слов’янським сміхом.

ІХ

Це з якогось кінофільму чи звідки? — дивувався я. Потрійне Р? Де він на це натрапив? Хоч я доклав чималих зусиль, щоб викинути події цього дня з пам’яті, Борис неабияк налякав мене своєю останньою реплікою, і я нерухомо сидів унизу, тупо дивлячись «Війну світів» із вимкненим звуком, слухав гуркіт машинки для виготовлення льоду та звук полоскання на вітрі парасолі в патіо. Попперові передався мій настрій, він був не менш накручений, аніж я, і з гучним гавкотом стрибав із канапи на кожен звук, що лунав поблизу дому, — тож коли незабаром після того, як споночіло, якась машина й справді звернула на під’їзну доріжку, він метнувся до дверей і зчинив гавкіт, що налякав мене мало не до смерті.

Але то був лише батько. Він був пом’ятий, осклілий і явно в поганому гуморі.

— Тату? — Я ще перебував під кайфом, і тому мій голос був надто засапаний і дивний.

Він зупинився внизу під сходами й подивився на мене.

— Сюди приходив один чоловік. Якийсь містер Сільвер.

— Справді? — перепитав батько досить неуважним голосом.

Але він стояв нерухомо, тримаючись руками за перила.

— Він сказав, що хоче зустрітися з тобою.

— Коли він був? — запитав батько, заходячи до кімнати.

— Близько четвертої години по обіді, так