Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

Скити облупили частину сайгаків і віддали м’ясо невільницям, а ті почали варити та смажити його над багаттям.

Потроху поверталися мисливці, що далі за інших поскакали за гуртом, і кожний із них привозив одного або двох сайгаків.

– І нащо вони набили стільки дичини? По такій спеці значна частина її зіпсується через день, – сказав Діодор.

– Варварська жадібність, – сказав Олександер; він був сердитий на Рудого та скитів. Йому дуже хотілося попоїсти дичини, але коли він побачив, що попід шкурою в кожного сайгака були великі черваки, в нього пропав смак до сайгачини.

Але скити й невільники добре взялись за сайгачину, а скитські собаки за кістки, так що від сайгаків скоро залишилися тільки ріжки та ратиці. Решту сайгаків скити заховали в землю, щоб вони не так швидко зогнили.

Коли Рудий перевіряв, чи всі мисливці повернулись з полювання, стурбовані греки помітили, що між ними не було Калікрата.

САРМАТ

Калікрат, якого захопили полювання та гонитва, не помічав, що діється навкруги. Він навіть не виймав стріл із сагайдака, і лук, як і раніш, теліпавсь йому на поясі. Йому добре було скакати серед густих духовитих трав, коли назустріч бив і свистів вітер у вухах, коли гурт сайгаків лавою котивсь поперед нього, почувати себе дужим, здоровим та вільним. Йому здавалось, що він, як мітичний Белерофонт, летить крилатим Пегасом, а гурт сайгаків, як химера, тікає перед ним. Він не помітив того, як один по одному відставали від гурту мисливці, не помітив того, що поперед нього плигає вже не гурт, а тільки один сайгак, а ззаду, вихопившись із балки, мчить наздогін йому верхівець у чудернацькому вбранні, обшитому платівками з кінського копита. Не почув, як свиснула в повітрі петля волосяного аркана, якого кинув сармат. Схаменувсь Калікрат тільки тоді, як почув, що якась сила, обхопивши впоперек і протягнувши руки до тіла, зірвала його з коня й кинула на землю. Падаючи, Калікрат інстинктивно напруживсь; одірвав руки від тіла, щоб скинути аркана. Петля, сковзнувши по руках, обхопила й придавила шию грека. В очах йому замиготіли зелені вогники, і він, напівзадушений, учепивсь за аркана й витягнувсь на руках, щоб хоч трохи визволити шию від петлі.

Сармат повернув коня й поволік Калікрата по траві. Калікрат із закинутими вгору руками вчепивсь у цупкий мотуз, висів на ньому, чекаючи, що ось-ось ослабнуть руки йому, він випустить аркана, петля затягнеться й задушить його.

Сармат спинив коня й подививсь на грека. Калікрат, скористувавшись із цього, більш підтягнувсь на руках і хотів був скинути аркана з шиї, але сармат, побачивши це, вдарив коня нагаєм і знову поволік грека. Руки Калікратові сковзонули по натягнутому, як струна, аркані, петля затягнулася, дихання спинилось, і він зомлів.

Коли Калікрат прийшов до пам’яти та розплющив очі, перше, що він побачив, був клапоть синього неба, що проглядав крізь густі трави, що обступили його, і біла квітка деревію, що коливалась над його правим оком. Потім він побачив, що коло нього стоїть високий дужий юнак у кірасі, подібній до тієї, що була на сарматі, якого вбив Таргітай. Сармат був без шапки, з червоним од спеки лицем, із спітнілим лобом, до якого поприлипало жовте, вогке від поту волосся. Лівою рукою він держав кінець аркана, що зняв уже з шиї Калікрата, а правою збирав аркан у кільця. Тут тільки Калікрат почув, що йому зв’язано руки й ноги, і йому не дуже зручно лежати на спині на перекручених руках.

Сармат зібрав аркана, витер піт із лоба й подививсь на Калікрата. Подививсь на гарну кучеряву голову грека, на хітон, що не вкривав навіть коліна, на грецькі з металевими застібками сандалі й засміявсь – як дитина, що вперше побачила заморську птицю.

– Хто ти такий? – запитав він, але Калікрат, звичайно, не зрозумів його, а замість людської мови почув щось ніби: хар-ла-ла. Наче коло нього заклекотав орел.

Калікрат мовчав, дививсь на сармата і з сумом думав про те, що той робитиме з ним. Він добре розумів, що сармат хоч і не вб’є його, але візьме в неволю, і що він, Калікрат, не побачить уже ніколи ні матері, ні Діодора з Олександром, ні синього вільного моря, ні рідної Пантікапеї. Сармат ще щось запитав Калікрата, на цей раз по-скитському, як здалось Калікратові, і, не діждавшись відповіді, одвернувсь і свиснув коня. Коли кінь підійшов до сармата, то Калікратові впало в око, що на нузді в коня теліпалися два скальпи.

Сармат сів на коня і, повертаючи голову, став розглядати степ. Через хвилину він торкнув коня п’ятами й поїхав геть, залишивши Калікрата зв’язаного на землі. Грек спочатку не зрозумів, куди поїхав сармат, але трохи згодом здогадавсь, що той поїхав арканити його коня. Калікрат спробував був розтягти сиром’ятні ремінці, якими було зв’язано його руки, але це було марно: руки були зв’язані добре. Видко було, що в’язав їх добрий знавець цього діла. Нічого іншого не лишалося, як скоритися своїй нещасливій долі. Калікрата опанувала хвиля байдужости до всього, здавалось йому, що краще було б, коли б сармат убив його враз, бо бути в неволі, особливо після того, що він бачив у таборищі, бачив, як поводились із невільниками скити, було йому гірше за смерть.

В ці хвилини в голові Калікратовій промайнуло все життя його: втеча з матір’ю і батьком із Самосу бурхливої темної ночі маленьким човном, батькова смерть, дитячі забавки та гри, товариші та білява дівчина Аспазія. Згадав він навіть про такі дрібниці, про які не згадував майже десять літ. Приміром, згадав він, як, плаваючи кораблем із батьком, витяг із трюму двох кошенят, узув їх у горіхові шкаралущі й пустив на палубу. Кошенята ковзались і не могли стати на рівні ноги. Він був дуже задоволений із цього, бо команда реготала так, що й сама майже рачки лазила по палубі; але батько, побачивши це, надер йому вуха й звелів зняти шкаралущові черевики з кошенят.

Тихо було навкруги. Тихо шепотіли трави, метелики перелітали з квітки на квітку. Над самим вухом у Калікрата бриніла бджола. Сірий коник плигнув Калікратові на груди і, підіймаючи то одну то другу ногу, чухав крила. Минуло тільки кілька хвилин, але Калікратові здалось,