Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко
– Ми всі замолоду багато даємо усяких обіцянок, бо вони нічого не коштують, і говоримо багато гарних слів, але майже ніколи не здійснюємо їх у житті. І з тобою буде таке, Калікрате!
– Ні, зі мною цього не буде! – упевнено сказав юнак.
Діодор усміхнувсь і не відповів Калікратові. Через два дні вітер подув із півночі, море заспокоїлось, і трієра швидко пішла на вітрилах на південь. Олександер звелів розкувати невільників. Не можна було б сказати про нього, що він був зла людина. Він і сам добре розумів, як почувають себе невільники в трюмі, але він, насамперед, був еллін, рабовладник з натури, і, як дитина свого віку, був упевнений у тім, що воля потрібна тільки еллінові; а варвари – зроду раби.
Поодинці виводили невільників на верхню палубу, блідих та знесилених; хитаючись сідали вони на палубу, схиливши голови. Діодо-рові неприємно було бачити це і він похмурий пішов до своєї куховарні.
Був ясний сонячний день, коли трієра підійшла до Пантікапеї. Свіжий вітрець подихав із моря, свистів у риштуванні; щогла трохи гнулась і поскрипувала. За стерном бігла кучерява цівка скаламученої води. Перед носом трієри грались і вискакували з води жартівливі дельфіни.
Ось на горі забіліла колонада храму, а під храмом розкинулась оповита садками та виноградниками Пантікапея. Велике фінікійське судно, із зламаною щоглою, стояло на кітвиці на рейді Панті-капеї. Видко було, що судно добре шарпонув шторм в Евксінському Понті. На щоглі висіли мотузки обірваного такелажу та шматок вітрила. На палубі судна порались напівголі бронзові постаті матросів з обв’язаними різнокольоровими хустками головами. Серед судна ввесь у червоному вбранні, з кривим мечем на поясі стояв високий засмаглий чоловік і, підвівши голову вгору, дививсь на зламане вістря щогли. Коло нього сидів чорненький собака й гавкав на грецьку трієру.
Калікрат стояв на переду трієри й не зводив радісних очей з берега та протоки. Ось і «Філомела», судно, що належало тій самій конторі, що й трієра.
Видко було, як команда, пошабашивши, сідала обідати коло щогли, під тентом. Кучерявий невільник-мурин виніс із куховарні велику миску й поставив її серед матросів. На борту судна стояв зовсім голий юнак, збираючись плигнути у воду. Міцні форми юнакової постати виблискували під палючим промінням південного сонця. Калікрат пізнав у ньому свого приятеля Ксенофонта.
Побачивши трієру з греками й Калікрата на палубі, він щось крикнув йому й плигнув з борту в море. Трохи згодом він випірнув на поверхню й поплив до трієри. Біла голова його, як кавун, виблискувала на зеленому коло берега тлі моря.
– Здоров, Калікрате! – гукнув він із води. – Будь удома ввечері, побалакаємо!
– Добре! – радісно відповів йому Калікрат. – Приходь!
Пантікапея кипіла від приморського життя, коли трієра підійшла до берега. З суден, що прийшли сюди з півдня, вивантажували на берег козуби з цитринами, помаранчами, коринкою, ізюмом. Схід-нями туди-сюди бігали голі до пояса носії, тягаючи на спинах великі бурдюки з вином. Східці вгиналися під ними, а бурдюки, наче з жаху, тряслися на спинах, як годовані кабани. З берега на судна вантажили збіжжя, мед сотовий в амфорах, пакунки з хутрами та шкурами, круги жовтого воску, солону й курену рибу. Крик, галас, шум, регіт, лайка дзвеніли над залитим од сонця берегом і морем. Великі, важкі вози із впряженими в них скитськими волами, повні збіжжя, стояли рядком, загативши всю набережну. Голосно лаялись два перевізники, зачепивши колесами свої вози.
Калікрат, ледве поклали східні на трієру, збіг на берег і швидко пішов додому. Все тішило його тут, у рідному місті. Тішило його те, що він побачить матір і Аспазію. Тішило те, що він бачить греків, чує рідну мову; навіть лайка перевізників не здавалась йому за гидку, бо вони лаялись по-грецькому. І сонце сяяло тут не так, як у Скитії, і небо вище та блакитніше за скитське, і смердюче повітря вузеньких закапелків грецького міста з купами покидьків на вулицях та брудними свиньми, що грілися на сонці, – все здавалось йому тепер кращим за свіже, пахуче повітря скитського степу. Все тут рідне й знайоме Калікратові. Ось сидить старий перс коло своєї крамниці. Ніс у нього великий та товстючий, а борода кучерява та така густа, наче її зроблено з каменя. Крамниця його була завішана килимами, шовковими хустками та тканинами. Він сидить на килимі, підібгавши під себе ноги. Коло нього стоїть маненька козубенька з кишмишем. Він мружить очі, як кіт, і, запустивши руку в козубеньку, бере жменею кишмиш і переправляє його в рот. Очі йому розплющуються в той момент, коли він роззявляє рота, і знову заплющуються, коли починають молоти щелепи.
І здається Калікратові, що він смішний і милий. А ось і збройний майстер Ксенон. Він поставив ногу на камінь, що лежить коло його кузні, і на своїй нозі приміряє тільки-но зроблену кнеміду20.
– Здоров, Ксеноне!
Ксенон підводить голову і, впізнавши Калікрата, ласкаво хитає головою. З Ксенонової кузні вилітають дзвінкі звуки молота.
Калікрат любив балакати з Ксеноном, який багато розповідав йому про чужоземні краї, між іншим, про Скитію та амазонянок. Йому хочеться тепер сказати Ксенонові, що це брехня, що в Скитії нема ніяких амазонянок. Але він біжить повз Ксенона, не зупиняючись, ось і агора – майдан серед міста, де шумить та гуде базар. Зілля, овочі, м’ясо та риба – риба солона, риба свіжа, риба курена. Натовп обступив агоранома21, що, видно, розслідує якусь сварку між покупцем та перекупкою. Перекупка тицяє під ніс агораномові випатрану качку. Агораном одмахується руками й крутить носом од пахощів, так тхне від качки. Натовп регоче. Але далі… Калікрат повертає праворуч і ледве не збиває з ніг жінку, що підійшла до герми22 та кадить перед богом фіміям, щоб він післав їй, бездітній, дитину. Ось нарешті, і їхня вулиця. Середнього зросту білява дівчина в білому вбранні йде вулицею й веде за руку маленького хлопця. Хлопець щохвилини зупиниться, задивившись то на купку горобців, що вистрибують у м’якому вуличному поросі, то на метеликів, що вилетіли з сусіднього садка й в’ються в повітрі. Сонячне проміння заливає дівчину, ховається та грається
