Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко
Шлапачий слід вів спочатку на північ, а потім повернув на північний захід. Години через дві Дудакова ватага під’їхала до річки. Видко було по сліду, що невільник шукав броду, і, знайшовши його, ввійшов у річку. Скити теж зайшли в річку, і Дудак обережно пустив труп сармата в глибоке місце річки, далі від броду. За дві години перед заходом сонця до місця, де вбито сармата, прийшли п’ять сарматських розвідачів, а через годину туди таки прийшла ватага в п’ятдесят їздців.
Вони, як гадюки, розповзлись степом, розбираючи сліди, і, як із книги, прочитали те, що скоїлось тут, але не все. Зрозуміли, що когось тягнули на аркані, хтось був ранений. Помітивши слід свого шлапака й слід Дудакової ватаги, вони всі, як вовки, подалися по сліду, маючи надію наздогнати ватагу скитів і визволити свого товариша. Схвильовані й роздратовані тим, вони наробили багато помилок, і через це хитрощі Дудакові вдалися якнайкраще. Тимчасом сонце зайшло, і погоню, на велику прикрість сарматам, довелось припинити. До того ж у них були дуже зморені коні. Це була дійсно та сама ватага, що стерегла валку. За ватага її був рідний брат ворожбита Вовка. Вони не знали, де саме тепер валка, бо Рудий повів валку не тією дорогою, якою сподівались сармати, і через це другого дня, підійшовши до річки, ядро ватаги залишилося коло неї, сподіваючись тут здибати валку, а чоловік п’ятнадцять пішли далі по сліду Дудакової ватаги.
Дві добі йшли вони так, то гублячи, то знову подибуючи скитські сліди. На третій день помітили, що ватагу скитів поділено на три частині по два чоловіки в кожній частині. Одна з них пішла на південний захід, друга на захід, а третя, з слідом сарматського шлапака, просто на північ. Ці Дудакові хитрощі зовсім спантеличили сарматів. Поділитися теж на три менші ватаги було небезпечно, бо розділ ослабив би сили ватаги. Через це вирішено йти за шлапаковим слідом, не жалуючи коней, бо треба було сподіватися, що згодом надибають на скитські таборища. Через кілька годин вони помітили, що двоє їздців знову поділилися: шлапаків слід прямував на захід, слід скитського коня вів на північ у скитські кочовища. Тут тільки сармати схаменулись і зрозуміли, що їх обдурили, і хтось їх путав, щоб і збити з сліду валки. Прикро було їм, що вжито було найпростіших степових хитрощів. Зрозуміли вони ще й те, що скит, який поїхав на північ, повіз вістку про них, сар-матів, у скитські кочовища і що їм самим треба сподіватись погоні.
Вони повернулись до свого таборища, а валка тимчасом без пригод дійшла до моря.
ПАНТІКАПЕЯ
Клістен та мешканці факторії дуже зраділи, коли прийшла валка.
Коло берега стояла трієра, що прийшла за невільниками з Пан-тікапеї. Ця трієра була старе, колись військове судно, і контора купила її, щоб перевозити невільників зі Скитії в Пантікапею, коли її продавали в Мілеті. Олександер, не гаючи часу, навантажив невільників на трієру.
Трієра прийшла з невеличкою командою на вітрилах. Невільників греки посадовили в три поверхи на весла й прикували до лав ланцюгами.
Рудий у той час був на трієрі й мовчки дививсь, як приковували невільників.
Олександер був веселий і задоволений. Він бігав по палубі, порядкував матросами, жартував і сипав прислів’ями. Проходячи повз Рудого, він якось зауважив, що скит насмішкувато поглядає.
– Чого смієшся, ватаже? – запитав грек скита.
– Дивлюсь, елліне, яка солодка неволя еллінська.
– А що таке?
– А те, що краще б мене зарізали на кучугурі, як отак сидіти на ланцюгу в цій ямі, – показав він на трюм.
– Це тимчасове, – трохи зніяковівши, відповів грек. – Невільники доведуть трієру до Пантікапеї, а там їх розкують, і їм буде добре.
– Мабуть, – сказав скит.
Трієра забрала залогу й робітників із факторії, і через три дні відплила до Пантікапеї, а Рудий, діждавшись, коли підійшла Дудако-ва ватага, дав ще три дні відпочинку коням і пішов до кочовищ. Греки мусили повернутись до факторії восени, коли скити-орачі приво-зитимуть збіжжя на продаж.
Трієра тихо йшла на веслах на південь.
В трюмі з невільниками на лаві коло щогли сидів середніх літ грек-трієравль і грав на флейті, щоб дати лад і такт гребцям. Нема нічого сумнішого, як цей одноманітний звук флейти й стукіт весел у темному, сирому, смердючому трюмі. Невільники зненавиділи флейту й трієравля в перший таки день свого перебування на трієрі. Коли хто з невільників гріб веслом не так, як того бажав трієравль, він підходив до гребця й бив його трійчаткою. Стиснувши зуби, приймали цю грецьку науку невільники.
Та марно старавсь трієравль: невільники були мешканці непроглядних лісів півночі й ніколи ще не бачили моря. Вони не звикли до такої тяжкої праці, як гребіння веслами, і через це невміло вигрібали, глибоко опускаючи весла у воду. Вони швидко понатирали на руках пухирі, задихались од важкого повітря тісного трюму, бо їм доводилось мочитись і калятись тут таки коло себе. Коли ж море захвилювалося, загойдалось, майже всі вони попадали коло своїх лав од приступу морської хвороби, і трієра, на велику прикрість грекам, мусила йти на вітрилах, змагаючись із вітром. Дівчата-невільниці, як вівці, збились докупи й лежали покотом на палубі.
Калікрат дуже радий був, що бачить море й пливе, нарешті, додому. Одна по одній ввижались йому картини пантікапейського життя, такі далекі від того, що він бачив у Скитії. Він навіть не йняв віри, що був там, бачив, як різали на кучугурі людей, як здирав з голови сармата шкуру Таргітай, як палили живих ворожбитів.
І тільки купка дівчат, яким хвилі запаморочили голови, та дзвін кайданів і стогнання невільників у трюмі нагадували йому, що все це дійсно було.
Відтоді, як він побував на сарматському аркані та на власній шиї відчув смак неволі, питання про неволю й невільників стало перед ним у новому світлі. Він добре розумів, що тільки випадково, через те, що поблизу трапивсь утеклий невільник, він тепер пливе вільний додому, а скоїлося б інакше, він сидів би на якійсь трієрі, прикутий ланцюгом, як ці грецькі
