Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

– А ти як думаєш, чи солодко їм буде знову в сколотській неволі?

– Не солодко.

– І я так думаю, бо вони вже скуштували вашої неволі. А в нас у колонії або Гелладі їм буде добре, не так, як у вас.

– А що ж їм буде в твоїй Гелладі? Неволя всюди однакова.

– Неоднакова, – в тон скитові відповів грек. – Виколювати очі не будуть, та й на кучугурах не різатимуть їх.

– Дурниця це! – сказав скит. – Неволя завжди тяжка, на те й неволя. Ти розумна людина, а верзеш казна-що. Удень хай невільники йдуть розв’язані, бо це твій товар, але вночі, як хочеш, я в’язатиму їх, бо вони переріжуть нас, як баранів, нашою ж зброєю й втечуть на наших конях.

– Я так і думав, – відповів грек, – уночі в’язатимемо.

– І жінок?

– І жінок.

– Ну так, а то я думав, що ти з глузду з’їхав.

З огидою розв’язали скити невільників. Вони, як і Рудий, вважали це за дурощі. Не менш, як скити, були здивовані й самі невільники. Про неволю вони мали такі самі думки, як і скити; і коли б у неволю до них попалися скити, вони б показали їм, де козам роги правлять. Але тепер невільники поставились до цього, як воли, з яких знято ярма.

Скінчився степ, що його були потолочили отари й табуни, і дике поле мільярдами трав та квіток знов заколивало перед подорожніми. Трави густим килимом обступили валку.

Петрів батіг виставив свої прутики, а на прутиках почепив сині круглорогі зірочки. Зірочки обернулися до сонця, миготять і світяться прозорим, блакитним світом. Буйно розрісся білий і жовтий буркун. Болиголова висунула з трави свої голови-жмені, і пестить їх повітря та сонце. Синьою плямою, наче клапоть неба, упав на степ косяк синяка. Коров’яки, як жовті маненькі тополі, стирчать подекуди із стрункого пирію. Але вище за всіх піднявся будяк. Він тягнеться своїми колючими руками до неба, наче кричить: «Бачите, яка в мене червона шапка? От я вас!» Усміхається, коливаючи білою головою, деревій: «Дурний, дурний будяче, червона шапка, а на листі павутиння!»

Усміхнулась і кульбаба й захитала округлим пухким мережаним очіпком, але вітер підкравсь до неї, дмухнув і зірвав із кульбаби очіпка, і стала кульбаба лиса, як бубон. А молочай, який зламало й розчавило копито, плакав молочною кров’ю.

Калікратові здавалось, що валка перебуває в центрі великого круглого щита. Коли валка йшла, щит ширшав попереду і вужчав ззаду, не міняючи своєї округлої форми.

На обрії замаячили дві могили, а коло них – довге вузеньке озерце. Озерце дрижало біло-блакитними хвилями й відбивало в собі темні обриси могил. Здавалося, наче могили стоять у воді.

Калікратові схотілося пити.

– Вода? – спитав він Рудого.

Калікрат уже знав, як по-скитському «вода».

– Марево, – відповів Рудий.

Не розуміючи, Калікрат подививсь на Діодора.

– Води там нема… – сказав кухар. – Це так тільки здається.

Дійсно, коли валка підійшла до могил, там не було ніякої води.

Зовсім потеплішало. Дівчата позскакували з возів, бігали по степу та збирали квітки. Олександер дозволив їм бавитись цим, а Рудий супивсь і сопів: йому здавалось, що грек трохи божевільний.

Діодор зняв свого повстяного бриля й підставив лису голову сонцеві й вітрові. Сонце відбивалось, і виграло по голій голові Діодора. Він схилив голову, задрімав і випустив повода з рук. Кінь Діодорів, не чуючи поводів, спинивсь і почав пастися.

Рудий обернувсь і під’їхав до грека й довго мовчки дививсь на лису голову кухаря. Потім затрусив рудою бородою й засміявсь.

– Дивись, елліне! – крикнув він Олександрові. – У нас тепер два сонця: одно на небі, – підняв він руку вгору, – а друге на голові в Сугака, – показав він на Діодора, якого скити прозвали Су-гаком.

– Як по-вашому сонце? Геліос? Так у нього на голові геліос. Ха-ха!

П’ять-шість парубків скитів теж під’їхали до Діодора. Їм здалося, що жарт Рудого та слово «геліос» дуже влучні й смішні. Вони стали круг Діодора й заіржали, як дикі коні. Побачивши, що жарт його мав такий успіх, Рудий сказав його ще раз, додавши, що це, мабуть, на лисині в грека народилося маненьке сонечко. Новий жарт ватаги викликав серед скитів ще дужчий вибух реготу.

Ніколи ще Рудий не почував себе таким дотепним, як тепер.

– Далі, далі, хлопці! – гукнув він. – Далі, хлопці, від елліна, бо він спалить вас своєю лисиною!

Діодор прокинувсь. Зрозумівши, в чім річ, він вилаявсь і торкнув коня.

Валка тихо йшла на південь. Славно пахло травами та кінським потом.

– Скажи, ватаже, – спокійно звернувсь до Рудого Діодор, – чим твоя жінка розпалює багаття?

– Як чим? – здивовано подивився той. – Кременем та кресалом… А що?

– Так… – протяжно промовив грек. – А я гадав, що ти сам розпалюєш його своєю вогневою бородою.

Рудий витріщив очі й здивовано дививсь на Діодора: його спантеличив спокійний тон грека.

– А вночі світиш своїм рудим волоссям замість каганця, – ще спокійніш додав грек.

Червоне обличчя скита налилось кров’ю, жили на шиї йому понадимались од гніву; він простяг руку до меча, але раптом згадав, що еллін – гість сколотів і що це він глузував з грека. Він заспокоївсь, бо й сам любив колупнути іноді гострим слівцем, і сказав:

– У тебе голова хоч і гола, але не порожня.

ПОБРАТИМСТВО

Радий був Калікрат, що їхав додому, але йому жалко було, що в ватазі не було ні Таргітая, ні Торбасая. Він знав, що Таргітай, як повірник царський, мусив бути коло царського трупа, але чого не було Торбасая, Калікрат не знав.

Прощаючись, Таргітай подарував Калікратові сагайдака й скитського лука, і ця зброя тепер теліпалась йому на поясі, а Калікрат подарував Таргітаєві невеличкого, але гарної роботи грецького ножа. Скит узяв ножа й сказав, що він хоче побрататись із Калікратом. Калікрат не знав, як це брататись, і хотів поцілувати скита, але Тар-гітай сказав, що так роблять тільки баби, а юнакам для цього потрібне вино. Калікрат налив у чашу вина, а Таргітай узяв ножа, вмочив його у вино, потім різонув себе по руці, видавив кров із рани в чашу й сказав еллінові, щоб і той зробив те саме, що й він.

Грек зніяковів; він звернувсь до Діодора й спитав, що йому робити.

– Роби те, що й він, – порадив Калікратові кухар, – не слід відмовлятись од такого побратима,