Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

Коли Рудий довідався про все те, що трапилось із Калікратом, він сказав:

– Це добра наука юнакові: хай не ловить ґави в степу.

СТЕПОВІ ХИТРОЩІ

Пригода Калікратова була дуже значна й небезпечна новина. Валка загула, як вулик. Близькість сарматів і невідома численність їх загрожувала валці дуже небезпечним становищем. Невідомо було, чи була це звичайна ватага мисливців, що вештались і часто траплялись у степу, чи вбитий був розвідач тієї великої ватаги, про яку Рудий казав грекам, що, як він думав, стерегла валку, щоб помститись за сармата, якого вбив Таргітай.

Поводження невільника з Калікратом теж було незрозуміле й загадкове. Він приставив Калікрата живого, він навіть не залишив його зв’язаного в степу. Кожний із скитів убив би того, в кого був у неволі. Ще незрозумілішим здавалося те, що він не взяв Калікратового коня, а заарканив його й віддав Калікратові. Великої любови до свого господаря, звичайно, не міг мати невільник; це розумів навіть Олександер, і коли невільник зробив саме так, а не інакше, він мав якусь таємну мету, але яку? Здивувало скитів ще те, що невільник одрубав і завіз голову сармата з собою. Скити добре знали, що народ, до якого належав невільник, ніколи не рубав, як скити, голів мертвим ворогам.

Діодор довго слухав балачки скитів, а потім звернувсь до Рудого:

– Скажи, ватаже, це дійсно правда, що народ того невільника ніколи не рубає після бою голів своїм ворогам?

– Правда.

– А хто ж у степу тепер може одрубати голову мертвому ворогові?

– Як хто? Ми, сколоти, завжди стинаєм голови ворогам, щоб принести їх до царя, бо як не принесеш, і баби засміють.

– Так… А сармат одрубав би голову ворогові?

– Одрубає й сармат.

– Ну, а скажи, коли сармати знайдуть у степу свого товариша без голови, вони подумають, що це хтось із сарматів одрубав її, чи, може, убитий сам стинав собі голову? – Рудий засопів, наллявсь кров’ю й засичав. Глум грека дратував його, як ніколи.

Але він стерпів і сказав:

– Старий, ти глузуєш із мене. Як може людина сама собі одруба-ти голову?

– Ну, – сказав Діодор, – коли він не сам собі одрубав голову, то хто ж міг стяти її? Свої сармати чи, може, невільник, про якого й не знають сармати.

Дикий рев вихопивсь із грудей скита, бо він второпав, на що натякає Діодор.

– Невільник… – загарчав скит. – Невільник – стара лисиця навмисно одрубав голову сарматові, щоб довести, що сармата вбили сколоти, бо, коли б він не одрубав голови, сармати подумали б, що його вбив хтось інший…

– Тепер ти розумієш, чому віддав він коня Калікратові й пустив Калікрата до валки?

– Овва! Я не знаю? Я знаю: він пустив Калікрата, щоб той своїм слідом навів сарматську ватагу на валку.

– Я думаю, Діодоре, – сказав Олександер, – що й ти, й ватаг верзете нісенітницю: через що сармати підуть обов’язково слідом за Калікратом, а не слідом невільника. Вони можуть піти так за Калікра-том, як і за невільником.

– Вони підуть слідом Калікрата, – сказав Рудий.

– Дурниця! – сказав Олександер.

– Не дурниця! – відповів скит. – Калікрат їхав і туди й сюди, а слід невільникового коня веде тільки від того місця, де вбито сармата. Вони подумають, та я й сам подумав би, що в тому напрямі втік кінь сарматів.

– Ну, а чого він не вбив Калікрата?

– Не вбив він його через те, щоб не дратувати нас, як я розумію, – відповів Олександрові Діодор. – Це одне, а друге те, що тоді б сармати зрозуміли подію так, як вона була, цебто: сармат заарканив Калікрата, а хтось третій убив і Калікрата, і сармата.

– Так, так… – слухаючи відповідь Діодорову, кивав головою Рудий.

Олександер не здававсь.

– Ну, а коли б він не вбив Калікрата, а залишив його зв’язаного в степу?

– Та це – те саме…

Олександер і так зрозумів, що це було те саме.

Але це була дуже тонка степова штука, і її ніяк не міг збагнути крамар.

Калікратові здавалось, що він зрозумів тепер, через що весело було невільникові, коли він рубав голову сарматові, бо, помилувавши його, він бив двох зайців: помстивсь над греками й скитами, навівши на них сарматську ватагу, й одвертав од себе погоню. Врятувати валку могли тільки хитрощі та швидкість.

П’ять скитів на кращих конях із Дудаком за ватажка відокремились од валки й поскакали до того міста, де вбито сармата.

– Може, і ти поїдеш із Дудаком одвідати сармата? – лукаво запитав Рудий Калікрата.

Калікрат почервонів і не відповів скитові. Скити пов’язали невільників, що насторожились були, слухаючи скитських розмов, узяли їх на аркани, і валки пішли геть од річки. Дудак із товаришами швидко їхав сайгачим слідом до вбитого сармата. Доля валки залежала від того, де були тепер сармати і чи знайшли вони вбитого. Коли б вони вже знайшли його, Дудак мусив би виявити численність сарматської ватаги і, коли вона досить велика, одвести її за собою від валки. План був ризикований, бо сармати могли не піддатись на ці хитрощі й зрозуміти їх. Тоді б загинула валка, та й Дудакові чи пощастило б ще втекти від сарматів – невідомо. Але нічого іншого не міг придумати Рудий. Дудак доїхав до того місця, де Калікрат, вертаючись, натрапив на сайгачу дорогу, і ватага скитів поїхала слідом Калікратовим, намагаючись якомога краще збити копитами слід Калікратового коня. Ще здалеку над тим місцем, де вбито сармата, скити помітили зграю гайвороння. Це вказувало, що сарматів ще не було коло трупа, і дійсно, коли скити обережно під’їхали, безголовий сармат, скорчивши ноги й стиснувши кулаки, лежав на зім’ятій траві.

Дудак зліз із коня й почав розглядати сліди бійки, що густо було видно навкруги. Розшукавши слід сарматського коня, на якому їхав невільник, Дудак скрикнув з радощів.

– Шлапак! – сказав він товаришам, показавши на слід.

Кінь сарматів дійсно був шлапак, і через це слід його досить од-мітно різнився від інших кінських слідів. У ватазі Дудаковій не було жодного шлапака.

Порадившись нашвидку, скити зав’язали торбою скривавлену шию сармата, щоб у дорозі з неї не текла кров, поклали трупа на двох коней, і ватага поскакала по сліду невільника; але