Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко
САЙГАКИ
Коли немає вітру, жарко навіть на весні в полудень у степу. Прозоре повітря тремтить, і здається, наче в ньому одна по одній біжать тисячі хвиль рідкого кришталю. Небо високе, синє й чисте. І степ лежить чистим величним килимом. Такого дня добре лягти горілиць у гущавині трав степових, дивитися на високе степове небо, стежити за льотом швидких ластівок, що одна по одній то з’являються, то зникають у блакиті; прислухатися до шуму, гомону, дзижчання, тріскотні комах у траві; дихати вогким свіжим запахом землі, дихати пахощами трав та квіток, що дружно й густо обступили вас і потопили в собі. Над вашим лицем звисла якась квітка на тонкій стеблині. Жук, удвоє більший за квітку, причепивсь до неї й перегнув її майже до вашого лиця. Ви легенько трусите квітку, але жук міцно уп’явсь у пелюстки квітки гачкуватими ніжками й не хоче залишати солодкого снідання. Ви трусите дужче; жук падає вам на груди, а квітка випросталась і коливає рожевою голівкою. З річки таємничо й сумно кричить птиця-бугай. Зозуля летить і кує, а з берега річки дзвінко відгукується вивільга. І вам спадає на думку, що ви тільки тепер зрозуміли життя, що минуле життя ваше було помилкове; вам навіть здається, що ви в цю хвилину довідались про щось таке, чого не знають інші люди, і незнання це заважає їм бачити мир таким прекрасним, як він є. Вам здається, що люди стали б кращі, коли б частіш дивились, лежачи на землі, на високе степове небо.
Такого дня валка підійшла й спинилась коло невеличкої річки. Рудий виїхав на крутий правий берег річки й кинув оком на степ. Степ лежав перед ним, величний та спокійний, а на обрії синіла самотня гостроверха могила. Заклекотів орел і, могутній, спокійний, як степ, важко знявсь у повітря.
Рудий довго стежив за льотом орла, а потім знов перевів погляд на степ. До Рудого під’їхав грек Олександер. Він був похмурий і сердитий: минулої ночі втік один із його невільників. Як це скоїлось, навіть трудно було додуматись. Усі невільники, як і завжди, були зв’язані на ніч, був зв’язаний і той, що втік. На траві, на тому місці, де спав невільник, лежали ремінці, якими був він зв’язаний. Ремінці не були перерізані, а наче перегризені зубами. З невільником зник великий волохатий собака, що, як казали скити, наздогнав валку в степу, коли вона вже вийшла з таборища.
– Дужий птах! – сказав про орла грек. Сказав він це тільки для того, щоб почати розмову. – Чи не бачиш ти там у степу мого втікача? – іронічно додав він, згадавши, що Рудий ще раніш одмовивсь ловити втікачів.
Рудий показав рукою на орла.
– Коли я був хлопцем років п’ятнадцяти, я якось побачив, що в повітрі билися два орли. Один збив другого, і він упав недалеко від мене. Я навалився на нього, вхопив за шию та ноги й приволік додому. Я хотів привчити орла до себе, годував його м’ясом, але він не з’їв ані шматка й здох з голоду в неволі. Отак і твій втікач. А ти кажеш – у Гелладі краще. Він загине з голоду в степу, бо й смерть на волі краща за життя в неволі, хоч би й у твоїй Гелладі.
– Чого ж він не вмер у вашій сколотській неволі? – спитав грек: йому було трохи прикро чути балачки скита. – Ти ж кажеш, що смерть для нього краща, як неволя.
– Не вмер, бо мав надію, що втече таки з неволі. Кожний невільник має цю надію. А з вашої Геллади не втечеш. Сайгаки йдуть, – перервав він розмову.
– Чого ж ти не пустив на волю свого орла? Ти ж бачив, що він здихає з голоду в неволі?
Скит здивовано подививсь на грека.
– Та це ж мій орел був. Я взяв його в полон.
– Атож… От би й пустив його. Ти ж любиш волю.
– Я люблю волю для себе, – сказав скит.
Він одвернувсь од грека й знов втопив погляд у степ.
«Варвар! – подумав грек, – туди ж патякає про волю й неволю».
– Де ж сайгаки? – спитав він скита, хоч сайгаки зовсім не цікавили його.
– Ось! – тикнув веснянкуватим пальцем Рудий, але Олександер не побачив нічого, крім квітчастого спокійного степу.
Тимчасом валка ставала табором коло річки. Скити путали ноги коням. Погоничі повиймали занози з ярем і пустили воли пастися. Зморені невільники посідали й полягали на землю. Дівчата, червоні від спеки, побігли купатися до річки.
– Чудаче! – гукнув Рудий високому, у вогкій від поту сорочці, що прилипла до спини, молодому скитові. – Спини дівчат, хай ці жаби побудуть трохи без води, бо вони, купаючись, здіймуть такий лемент, що перелякають усіх сайгаків.
Дудак скочив на коня, наздогнав дівчат і нагаєм пригнав їх до табору.
Чоловік десять молодців, побачивши сайгаків, миттю розпутали ноги коням, скочили на них і помчали уздовж річки до броду.
Калікрат не стерпів, ударив свого коня нагаєм і помчав за скитською молоддю. Він наздогнав їх коло броду. Видко було, як він і скити перейшли брід, виїхали назустріч сайгакам і розташувались півколом; зупинившись, злізли з коней і зникли в травах укупі з кіньми. На коні залишивсь сам Калікрат, і, мабуть, не знав, що робити з собою.
– Дурний Тарбаган! – прогарчав Рудий. – Не може повалити коня!
Коло Калікрата піднявсь Дудак, смикнув його за полу хітона, і видно було, як грек зліз із коня й сховавсь у траві. За Калікратом ліг у траву й кінь його.
Сайгаки наближалися. Дмухнув легенький вітрець, але він був із того боку, відкіля йшли й сайгаки. Наче велика хвиля котилася до схованих у травах мисливців.
Вітрець приніс важкий запах сайгачого гурту. Степ став наче живий. У траві замаячили жовті спини сайгаків. Рудий сказав, що гурт має не менш, як три-чотири тисячі голів.
Коли сайгаки наблизилися до мисливців, скити раптом підняли коней і кинулись у саму гущавину гурту. Мисливці витягали одну по одній стріли із сайгаків і на ходу стріляли в тварин. Гурт звернув набік і як лава покотивсь
