Герострати - Емма Іванівна Андіївська
Він клацав на всі боки фотоапаратом, якось дрібно приказуючи, що кожна знятка вийде шедевром, у цьому вони ще самі переконаються, отримавши фотознятки, бо щоб робити шедеври фотографувального мистецтва, треба мати певний кут зору, як також, і то головне – нутро, мистецьке нутро, розуміється, індивідуальність, що тоді й переноситься на знятки й одухотворює людські обличчя, він же усім цим наділений, оскільки без цього знятки виглядатимуть не знятками, а дрючками, хоч, зрештою, вони в тому згодом і самі впевняться.
Поліцаї усміхалися, мовляв, ну ж і говорить, але це, видно, їм подобалося, і кінорежисер теж усміхався, вибачливо і разом із захопленням, ніби підтверджуючи: ось на долоні уся моя душа, беріть, я весь ваш, ваше товариство надихає мене, ви ж це самі бачите. І ті справді бачили.
Я був якийсь приголомшений. Щось наче зв'язувало мене, а я не міг збагнути, що саме, і чому від нього у мене так неспокійно всередині. Перед ґанком поліції я зсадив Ко- зютка-Млодютка, збирача автографів і ще кількох молодиків, яких я ні до того, ні згодом ніде більше не зустрічав. Збирач автографів щось мені сказав, проте саме в ту мить я, мов на лихо, виключився, і щойно пізніше до мене дійшло, ніби він щось говорив, однак мені не хотілося наздоганяти його. Я ще подивився, як усі зайшли до середини, ніби нені належалося б зараз щось важливе зробити, хоч я і не уявляв, що саме, тоді повернув авто, з наміром їхати до антикваріяту.
Тільки ні додому, ні до антикваріяту мені не судилося так швидко потрапити. Не встиг я від’їхати й сотні метрів, як побачив: мені наперед заїжджає поліційне авто, перегороджуючи шлях, звідти вискакують двоє поліцаїв і кажуть мені, що я заарештований.
Це ж немислснне, ціпеніючи від жаху, подумав я, мене не сміють заарештувати, адже я нічого протизаконного не вчинив, цього просто не може бути, усе це мені напевне здається, вистачає лише голосно вимовити слово – і вони зникнуть.
– Не ускладнюйте справи, – засмикали мене поліцаї, не проявляючи жодного наміру ставати вигадкою.
– Тут якесь непорозуміння, – хотів я закричати, пробуючи надати сили тим кришкам голосу, які ще залишилися, та, замість вигуку, у мене вийшло якесь немічне дудоніння.
– Я нічого злого не вчинив! – врешті прошепотів я.
– От диво! Ніхто зі злодіїв ніколи не чинить злого, завжди самі ягнята! Число вашого авта яке?
– Я ще не пам’ятаю. Я зовсім недавно… Я мушу подивитися …
– І ви хочете більше доказів! Втім годі просторікувати! Ви заарештовані.
– Як це так, я справді нічого злого не вчинив! – запротестував я, ствердивши раптом, як від того, що я виправдувався, я й справді починаю відчувати за собою якусь незнану провину, хоч розум і намагається заспокоювати, ніби це нісенітниця, бо я ніде не порушив закону і право по моєму боці. Можливо, коли людина, бувши невинною, змушена виправдуватися, це мимоволі викликає в ній почуття провини? Тільки ж я справді ніде не перекрочив закону. Мій відвідувач? То моя приватна справа, за яку я відповідав лише перед самим собою, за неї ніхто не міг мене заарештувати, це ж просто виключене.
– Це виключене, – сказав я. – Ви не маєте права мене заарештувати.
– Ото, ви зараз переконаєтеся!
– Я протестуватиму. Це протизаконне! На якій підставі? Що я зробив?
– Вам найкраще знати, що ви зробили!
– Таж я справді нічого не зробив! Це якась помилка! Ви напевно сплутали мене з кимось іншим!
– Ну досить, вміли красти авто, то й вмійте …
– Я – красти авто? Як ви смієте! Це ж нечуване! Ось на нього всі папери! Я його сьогодні купив у лорда Ессекса, який відлетів до Індії, ось прошу, прошу дуже, подивіться!
Поліцаї на мить завагалися, а тоді, глянувши на папери, аж застогнали від реготу:
– Ну і штука!
– Що це означає?
Замість відповіді поліцаї значуще перезирнулися між собою, і їхні обличчя подовшали, не залишаючи жодного сумніву, що після моїх пояснень, а особливо після перевірки паперів на авто вони вважають мене далеко небезпечнішим, ніж сподівалися.
– Розберемося в поліції, – кинули вони, втелющивши мене, як дерев’яного бовванчика, між собою і так уперто ігноруючи мої намагання пояснити, за яких обставин я купив авто, аж мені здалося, ніби вони побоюються, аби моя розповідь не вплинула на них і не переінакшила їхні пляни, вбачаючи в мені шамана, здатного суґерувати їм свої думки.
У поліції дійсно розібралися, хоч потім, що більше я над цим випадком мізкував, то незбагненніший він ставав, попри те, що я сам опинився однією з дійових осіб і не залежав від чужих свідчень, які збивали б з пантелику. Навіть подробиці, які тоді здавалися такими очевидними, пізніше, коли я пробував навести деякий порядок у подіях, спричинником яких я виявився, щоб самому збагнути не тільки як все це сталося, а й свою тодішню поведінку, розпливалися драглистою масою, у якій я не знаходив ні початку, ні кінця, бо все робилося інакшим, щойно я починав над ним замислюватися.
Перше, що мені в поліції сповістили, це ніби я припильновую на вулицях незамкнені авта, мовляв, у місті завжди вистачає роззяв, які забувають або вважають шиком не замикати свого майна, щоб поліція потім мала більше клопоту розшукувати крадене, і продаю їм мало не на очах власників.
Я сказав, як вони ображають мене, не завдавши собі труду вислухати, чим я диспоную на свою оборону; я солідна людина, і невже вони гадають, що власникові антикваріяту тільки й личить займатися крадіжками авт? Однак поліцаї відповіли, мовляв, це не аргумент, бо те, що я власник антикваріяту, зовсім не заважає працювати на боці злодюжкою, вони і не таке бачили, хоч мені далебі не випадало б демонструвати стільки нахабства й заперечувати, оскільки авто, яке я називаю своїм, я вкрав за якихось п’ять хвилин до того, як появився його власник, справжній власник, який, до речі, одразу й сповістив про це поліцію. Якщо ж я попри ці факти конче волію щось додати до цієї історії, то це напевно лише незначні деталі, які аж ні трохи не вплинуть на перебіг слідства. Чи, може, як дехто
