Герострати - Емма Іванівна Андіївська
– Таж я…
– Мовчіть! – кинулися на мене Козютко-Млодютко і збирач автографів, підтримуючи кінооператора. Мовляв, вони ж мені казали, аби я не турбував його, бо він переживає, а я такий упертий і так мало проявляю вирозуміння до людей, коли вони в нещасті, що просто їм за мене незручно, бож людині належиться насамперед бути людяною, оскільки тільки ця риса, чого я, здається, досі ще не знаю, тільки вона відрізняє її від тварин, істина, яку, на жаль, занадто мало людей усвідомлює. А що я не належу до цієї маленької свідомої людяної меншости, це завдає їм обом, Козюткові-Млодюткові і збирачеві автографів, невимовного душевного болю, бо вони винятково добре до мене ставляться і воліли б бачити мене кращим, ніж я себе виявив супроти кінооператора.
Вони угрущали мене доти, доки я перестав розуміти, що вони говорять, а потім мені раптом спало на думку: таж вони напевно жартують, адже виключене, щоб вони усе це поважно виголошували, і я мимоволі посміхнувся, даючи їм зрозуміти, що нарешті збагнув їхню поведінку, однак їхні обличчя зтілювали недвозначне засудження мого поводження, а кінооператор відповів такою розпеченою зневагою на мою усмішку, аж я насправді не знав, що й думати. Взагалі, усі вони, як мені тепер здалося, поводилися досить таки дивно.
Я дивився на збирача автографів, Козютка-Млодютка, кінооператора й намагався збагнути, у чому ж річ, що їх так змінило. Особливо ж помічалося, як змінився кінооператор, і це сталося одразу, щойно зловили струся. Ймовірно, якби мене не так поглинула думка про мого відвідувача, а особливо передчуття, що мені варто якнайшвидше щезнути звідси, я зауважив би це й раніше і не дивувався б, бачачи перед собою ніби іншу людину, таку люб’язну і ввічливу супроти поліцаїв, аж мені на мить здалося: це не я сам на власні очі спостерігаю таку зміну, а хтось мені про це розповідає, а я з зачудованням слухаю й стежу за тим, як кінооператор вибачається, притискаючи руку до серця, і моє здивування росте, наче я присутній при перетворенні однієї особи в іншу, яка навіть іне пам’ятає, як ще хвилину тому вона втілювала зовсім іншого кінорежисера, навіть зовнішньо мало подібного до попереднього, і тепер цей кінорежисер дощенту унедійснював свого предтечу.
Він мило, так, саме мило, іншого визначення я досі не годен знайти, вибачився перед поліцаями, хоч вони його спочатку й не слухали. Але він вибачився ще раз, ніби здійснюючи заклинання, яке навіть якщо не одразу, однак таки подіє, вибачився ще чарівніше, ще сердечніше, вибачився, що завдав їм стільки клопоту, мовляв, його дослівно розпирає від вдячносте, от просто не сила втриматися, щоб не подякувати їм ще раз і ще раз, адже він до самої смерти пам’ятатиме й цінуватиме їхню шляхетність, їхню доброту, хоч їм не легко довелося виконувати свій обов’язок: вони зловили струся не пошкодженим, а цього не цінувати – треба вродитися хіба- що колодою. Очевидно, він розуміє свою вину перед законом, тобто він, самозрозуміло, не винен, просто обставини, так сталося, що він став винний, і він не відпекується від своєї вини, він ладен нести за це належну кару, нехай невинний, а нестиме кару, проте справді поліцаї настільки розчулили його своєю великодушністю, оперативністю, вправністю і добротою, о так, саме добротою, що він просить у них дозволу зняти їх собі на пам’ять, груповою зняткою і поодинці. Нехай вони вибачать, коли це прохання видасться їм незвичним, може, воно й дійсно не на місці, нехай навіть посміються з його наївности, яка випливає з його великого зворушення, ну, що ж вдієш, у нього душа, як у дитини, він інакше не вміє відчувати, а вони ж і не догадуються, скільки вони зробили йому, кінорежисерові, добра! Врятували його фільм про Сагару, врятували його кар’єру, і тому нехай зласкавляться і не перечитимуть, коли він на пам’ять увічнить їх на фото, щоб мати потім змогу кожному показати, кому саме він завдячує порятунок.
Звичайно, по собі не завжди справедливо судити інших, тільки людина якось так улаштована, що вона мимоволі інших судить виключно по собі; бо чужі твердження чи досвід, навіть якщо і здаються переконливими й розумними, не за- торкують глибини єства, поки людина їх сама не пережила, і тому вони залишаються недійсними, аж поки їх перетравить свідомість, а це дія, яка вислизає з-під розумового контролю, бо вона не має послідовности, і її не вдається ні пришвидшити, ні переінакшити, ні зупинити, оскільки деякі речі свідомість відмовляється засвоювати, і тоді говорять про таку або іншу вдачу, замість просто ствердити: кожна людина реаґує лише згідно з своїм нутром, згідно з нашаруваннями, що становлять стрижень її особистости, а цей стрижень завжди зумовлений не тільки чимось уродженим, а й певним середовищем, оточенням – культурним, расовим, розумовим, почуттєвим, тим, що людина пережила і що її вразило, як також – у які регістри вона ці враження повкладала, бо саме вони і змушують її реаґувати саме так, а не інакше. І все таки я не знаю, чи якби мені хтось урятував кар’єру, я конче хотів би його увічнювати на знятці, щоб її усюди показувати.
Здається, і поліцаї подумали те саме, бо в них з’явився вираз, з якого я одразу догадався: таж певно, вони думають те саме, що і я, і то з такою інтенсивністю, аж мені незручно і за себе, і за них, ніби я за ними підглядаю, а вони бачать мене голого.
Та це тривало лише уламок секунди. Спільне думання знову розпалося на індивідуальне, і хоч прохання кінорежисера ніхто так одразу не вволив, воно не залишилося не поміченим.
До нього на очах почали уважніше ставитися. Потім йому якось зніяковіло (якби до поліції пасувало окреслення – зніяковіло) дали дозвіл їх зфотографувати, однак попросили зробити це трохи згодом, коли усі чутимуться краще у формі, і хоч кінорежисер таки
