Герострати - Емма Іванівна Андіївська

– Ви справді вірите, що це лише нещасний випадок зі струсем? – обірвав моє перевтілення збирач автографів. затуливши собою птаха, роззяв, поліцаїв, наче його втілили просто з повітря; першої хвилини – споруда з людським голосом.

– Ви мені щось казали?

– Ви гадаєте, це нещасний випадок? – посилив голос збирач автографів, кидаючи оком на місце, яке одразу ж заворушилося і виросло вгору зборищем людей навколо птаха.

– Тобто як? – не зрозумів я.

– Ну, що це випадково.

– Я не зовсім.

– Ну, ну, не вигадуйте. Тут я вам аж ніяк не повірю! Ви ж не дитина!

– Чекайте, чекайте, ви про що? Який нещасний випадок? Що сталося?

– Ви з неба звалилися?

– Таж про що ви?

– Як про що? Про те, що й усі! Адже це й так кожному ясно. Я ніколи в авіті не повірю в нещасний випадок!

– Та який нещасний випадок? – вже майже закричав я, оглядаючись навколо, чи не лежать і справді поблизу трупи, яких насікли за той час, як я відвернувся від поліцаїв.

– Що з вами? Який же тут може бути ще випадок? Випадок зі етрусем, звичайно!

– Зі струсем?

– Ну! Закладаюся, даю стяти собі голову, коли це не так!

– Стривайте! Я..

– Кінооператор, їй богу, навмисне влаштував всю цю кулешу, аби розрекламувати себе! Ви як гадаєте, сьогоднішні вечірні газети, і то не тільки брукові, не звітуватимуть про полювання на струся серед міста? Краса!

– Кінооператор? Він же мало не вмер від пережиття!

– Його пережиття? Ха-ха-ха! Це ж суцільна комедія! Від початку до кінця! Хіба так переживають? Ех, ви, невже ви й справді повірили?

– Не я один. Навіть поліцаї повірили!

– Ой, рятуйте! Повірили! Хіба в подібне хтось ладен повірити? Його переживання – комедія для наївних телят Уявляю собі, як він тепер тішиться, що йому так переконливо поталанило обкрутити всіх навколо пальця; о, простота людська, за винятком, звичайно, мене!

Я здивовано глянув на збирача автографів. Він просто пашів енергією, його постать наче випромінювала; все, Що я кажу, не підлягає жодному сумнівові, бо мені все відомо, як богові, я втілення правоти, я один знаю, як думати, як підходити до життя, я один посідаю рецепт на все. Наслідуйте мене, і перед вами відчиняться всі двері.

– Відчиняться всі двері! – дійсно сказав збирач автографів.

– Ви гадаєте? навмання обізвався я, силкуючися зосередитися на тому, що він каже, аби не образити його неуважністю.

– Не гадаю, а знаю, – підтвердив збирач автографів, – комедія!

Ага, це він про те саме, втішився я, отже моє вилучення з розмови не тривало довго. Тільки все таки, що він мав на увазі, кажучи, ніби відчиняться всі двері? Чи це означає, що його подобу прибирає часами хтось інший і тоді веде подвійну розмову, одну, що стосується кінооператора, а другу – мене? І ця друга розмова перетинає мої думки, від чого в мені складається помилкове враження, ніби то думаю я, а насправді цю розмову веде хтось інший, і я чую лише кінцівки її?

– Я все таки сумніваюся …

– Ви сумніваєтеся? І не сумнівайтесь! Клянуся головою: комедія від початку до кінця!

Невже мені тільки причулася друга розмова? Дивно, адже я її зовсім чітко вичув, хоч це й тривало уламок якоїсь секунди?

І тоді мені раптом стало ясно; збирач автографів щось дуже наполегливо хоче від мене і не знаходить слів, як зформулювати своє бажання.

– Мені дивно, аби хтось так переконливо грав комедію, – вирішив я намацати, чого ж він домагається від мене, – на це треба надто багато акторського хисту, я маю на увазі, вродженого, та й то, пощо йому?

– Пощо? Ну, пробачте, ви просто не знаєте людей! Ви елементарно не тямите нічого в людях!

– Чекайте, чекайте, ви ж ображаєте мене!

– Не ображаю, а стверджую, і вважайте за щастя, що я вам роблю добро, а за добро не ображаються! Я вам кажу: ви не зінаєте людей, отож зробіть з цього відповідні висновки, і ображатися тут ні до чого!

– А чи не здасться вам, що ви надто перегинаєте палицю, твердячи, ніби я не знаю людей? Може, трошечки знаю? Все таки я ж антиквар і за своє життя щось бачив і мав справи не з однією людиною!

– Ну й що› з того, що бачили? Бачити, може, й бачили, тільки ви в них нічогісінько не тямите. Бачити одне, а тямити інше! Я ще з першого погляду, знайомлячися з вами, встановив, як вам бракує зеленого поняття про людей. І знаєте чому? Я вам скажу, бо цього вам, видно, досі ще ніхто не сказав, а ви самі не роздивилися: ви собі людей фальшиво уявляєте, ви надто доброї про них думки, і воно вам заважає. Справді! Повірте: мені, люди грають у житті далеко більше драм і комедій, прошу звернути увагу на розрізнення, не переживають, а грають, ніж це годиться припускати, і то запевняю вас, вірте моєму досвідові, який не малий! Набагато краще, ніж найгеніяльніший актор! Актор грає на показ і з перервами, а люди для власного вжитку й невпинно.

– Це смішно.

– Це зовсім не смішно!

– І вам не здається, що ви, ну, скажімо, перебор-, щуєте трохи?

– Ви безнадійне теля. Яка наївність! І звідкіля у вас така інфантильність? Ну, хіба тут переборщиш? Хіба ви не знаєте, хіба вам не доводилося бачити, як люди, граючи комедію або трагедію (між одним і другим нема істотної, а лише формальна різниця), так входять у смак, аж починають вірити у свої власні вигадки?

– У житті різне трапляється, проте чи це вже підстава одразу узагальнювати?

– Ні, ви таки пропаща людина.

– А ви переконані, що ви ні?

– Що ви сказали? Ви хворі? Ні? Так? Я вас погано чую.

Що ж тобі сказати? Те, що я волів би тобі сказати, ти, здається, взагалі ніколи не почуєш, хоч би я й кричав на повні легені, бо на те, щоб почути, треба ще й хотіти почути, подумав я і одразу перелякався: звідкіля у мене така нетерпимість? Він інакше оцінює речі, оскільки він інакше їх сприймає, і чи я маю право його за це засуджувати? Поки я свідомий своїх вчинків, я мушу це перебороти, інакше я дуже швидко. так справді, інакше.

– Ви вважаєте, що кінооператор