Смерть у Києві - Павло Архипович Загребельний
На церковному соборі, де обирали Климента, відмовилися бути присутніми єпископи-греки: Нестор ростовський, Кузьма полоцький, Мануїл смоленський і Ніфонт новгородський Не дотягнувшись до перших трьох, князь Ізяслав зате зміг захопити Ніфонта, якого видав йому в Новгороді син, і посадовити непокірливого єпископа в поруб у Києві. Десь той і досі гнив у смердючій ямі, а митрополит, у золотих шатах, серед урочистого співу, тим часом приймав хвалу і славу. Недарма ж у посланні до смоленського пресвітера Фоми напише він, що „Слави і влади жадають не самі лиш миряни, але и монахи. Жадоба її переслідує нас до могили“.
По відправі за церковною оградою князів ждали отроки з кіньми, бояр — їхні служки, для ієреїв приготовано сани, встелені килимами, бо негоже було б бачити поважних святих отців, що шугають у заметах.
Та вся урочистість хвилі зіпсована була вкрай, зведена на ніщо убогим людом, який ждав можних по той бік дверей Десятинної церкви, терпляче мерз на морозі, брав облогою тих, які мали вийти в багатстві й славі.
То було жебрацтво київське: каліки, юродиві, немічні, голодні, зубожілі, з невигойними виразками, в бруді, в смороді, в лахмітті; зродилися не знати й звідки, виповнили весь простір перед церквою, лізли один поперед одного, топтали безногих, відтручували безруких, забивали пронизливими криками безголосих; були тут сліпі й глухі, недоріки від народження і понівечені боярською жорстокістю, були старі й малі, чоловіки й жінки, світили голими тілами, посинілими від морозу, зчорнілими від голоду й холоду; все це кричало, плакало, голосило, благало, канючило, погрожувало, проклинало; здавалося, все горе, всі лиха й нещастя світу збилися отут перед бронзовими вратами пишного храму. „…доброчинство прабатьківське…“ Де вони жили, оці людські залишки, в які нетрі й шпари ховалися від безжальної нічної сторожі, звідки бралися? Чи ще від найперших князів, яких уславлено за велич духу, за мудрість, за здобичливість, за щедрість і багатство їхніх учтувань, на які скликувано чи не всіх киян кількаразово упродовж року, забуваючи про те, що рік має в собі днів не кілька, а триста і шістдесят п'ять, і чоловік, щоб жити, повинен мати шматок хліба на щодень? Чи намножилося жебрацтво київське при скупому Святополкові, який сам торгував і хлібом і сіллю, грабуючи не самих простих людей, а навіть монастирі й бояр, які не прощають такого не те що князеві — Господу Богу? Тяжкий спадок полишив по собі Всеволод. Ізяслав же за ці два літа свого володарювання, розоряючи й палячи села та городи, ще збільшив число зубожілих. І ось зібралися вони сюди, до Києва, чи й не звідусюди, де проходили з вогнем і мечем дружини та полки Ізяславові; плакали, скиглили, ридали, ревли: „Хлібця! їсти! Дайте! Подайте! Віддайте!“
Спантеличився навіть Войтишич, якого важко було чимось здивувати на сім світі, гідному, як на його гадку, лиш одного: прокляття. Зате князь Ростислав не втратив і тут своєї самоповаги, велично змахнув комусь рукою, і крізь юрмовище, крізь страшний стиск враз пробилося до нього кілька суздальців, стали коло свого князя, тримаючи шкіряний міх. Ростислав з величним спокоєм, не дивлячись, простягнув туди руку, щось там набрав у жменю й метнув у натовп.
У прозорому повітрі навпроти сонця зблиснули маленькі кружальця, впали між розкричане й розскиглене жебрацтво, а слідом за ними, давлячи один одного, б'ючись, кусаючись, огризаючись, гунула вся ота злиденність, хоч ще ніхто й не знав, що то летить з руки дающого, не здогадуючись і не вірячи, щоб кидано їм так щедро золотий і срібний пенязь.
А Ростислав кинув ще і ще, кидав невтомно й щедро, розсіював над зібраними золото й срібло, чеканене ще іменами Володимира і Ярослава, Всеволода і Мономаха, на невеличких кружальцях вибито було парсуни княжі, стояли там написи руські, а то й грецькі: „Володимир князь, а се його срібло“, „Ярослав архонт, а се його золото“; може, траплялося там і дешеве срібло Святополкове, в якому олова було більше, ніж самого срібла, та найбільше було золота, позначеного іменем Юрія, з відбитком Георгія Побєдоносця, або готового до пострибу суздальського лева, або націленого в землю лука. І хоч як билися за кожен пенязь убогі, хоч яке ревище творилося на площі перед Десятинною, та хтось устиг побачити на золоті й сріблі Юрієві знаки; і серед лайок, прокльонів, стогонів, харчання, плачів зродилося одне слово, прокотилося над натовпом, застрибало то там, то там, гинучи й відроджуючись з новою силою, попервах линуло нерозбірливо, уривчасто: „…олго…“, „…горук…“, „Долго…“, „…горукий“, а тоді вибухнуло враз, відбилося стокротною луною і вже не вгавало весь час, поки Ростислав жбурляв пенязь, і поки пробиралися вельможні крізь жебрацтво, і поки всідалися на коней та в сани:
„Долгорукий! …рукий — рукий — рукий!“
„Долго… Долго… Долго… рукий!“
„Долгорукий — Долгорукий — Долгорукий!“
Князь Володимир зблід, Мстислав Ізяславович щось говорив йому гнівне, Войтишич стиха кляв, чотири Миколи тулилися до Войтишича і до Рагуйла, тисяцького князя Володимира; трясли бородами, жовтооко поблимували на сина Долгорукого, що спричинився до такого безчинства. Ввижалася вже їм довга рука суздальського князя, що пожадливо тягнулася до Києва. Бач, накарбував золота з своїми знаками і мерщій прислав сюди, хоч досі й не чувано про Юріїв пенязь. Не може силою — хоче пробитися до киян золотом.
Ростислав зберігав цілковитий спокій, вдавав, ніби його тут ніщо не обходить; покінчивши з пенязем, метнув поміж натовп і шкіряний міх, який умить був розшарпаний на клапті, бо кожному хотілося мати бодай абищицю, яка поєднала б його з отим іменем, яке гриміло над площею, мов заповідання тих ліпших часів, коли й кривий застрибає, мов олень, і язик німого запіє.
За київським звичаєм по відправі князь влаштовував обід для ієреїв, князів і бояр та воєвод. Про жебрацтво було забуто, щойно від'їхали від Десятинної церкви, забуто й про оті недоречні вигукування, що так сполошили було князів і бояр.
Столи накриті були в Ярославовій золотій гридниці, про яку Дуліб досі лиш чув і ніколи й не сподівався побувати між цих справді золотих стін, що бачили багатьох славних людей, послів од наймогутніших володарів земних, чули слова високі, благородні, а бувало, й зрадливі та підлі, бо після Ярослава в Києві сиділо вже он скільки князів і не завжди були то князі гідні слави